стоїть, як померти.
– Тимофію, перестань говорити дурниці.
– Бачиш, і ти розумієш, що життя то дурниця.
– Не чіпляйся до фраз, які нічого не значать.
– Вірно, Яночко, вірно. Та не тільки те, про що ми говоримо, нічого не значить, не значить нічого саме життя. У всякому разі, для мене. Тепер я лише думаю, який кінець обрати. Стрілятися – банально. Мабуть, поїду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчі сто років прошу не будити» і засну собі спокійно.
– Ти жорстокий і безсердечний егоїст.
– Знаєш, як відрізнити егоїста від альтруїста?
– Якась дурниця?
– Цілком серйозно.
– Ні, не знаю.
– Того, хто хотів би знати, хто він, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» – закінчений егоїст, якщо застерігає: «Бережіться там внизу!», то альтруїст.
– Тобі тільки б жартувати.
– Моя добра дівчинко, мені здається, найбільшим жартом є те, що я прийшов у цей світ. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспільство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.
– Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.
– Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.
– Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.
– Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.
– То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.
– Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.
– Тимофію – яке у тебе гарне ім’я! – ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.
– Тобі зі мною важко?
– Іноді – нестерпно.
– Я у цьому причина?
– Ні.
– Тоді хто?
– Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?
– Не знаю.
– Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.
– Маєш рацію. А далі?
– А далі – постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.
– Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?
– Ні.
– Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?
– Тимофію, що за питання дитяче.
– Ти мене визнаєш. Спасибі і на тому. Але ж ти хочеш, аби я був іншим…
– Та
