за нею й Україну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.
– Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, – обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.
– Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля… Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своєї вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити їх в суспiльствi.
Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.
– Козаки знищили на Українi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Українi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! – аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. – Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!
"I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. – I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. – Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!"
Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неї тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньої краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського – все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.
– Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас цiле лiто? – не втерпiла Олеся i спитала Виговського.
– Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили.
– То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? – спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкої задуми.
– Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своєї душi i за ввесь свiй рiд, – обiзвався Виговський.
– I це погано! Погано!
"Ну, та й наважився цей дiд з своїм: погано та й погано! Неначе накупився
