снувала надiї. Говорили рiзно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неї в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням – великих i малих – i раз у раз щось сушилося на вiкнах.
– Куди ти його подiнеш? – дивувався Андрiй, – Адже у нас усього-навсього двi грядочки.
Вона таємниче осмiхалась i поблажливо хитала головою.
– Не журись… То вже моя голова в тiм…
В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала їх, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв.
Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простору, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе.
Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба має грошi та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка…
Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка.
– Ти що тут робиш? – поспитала вона її, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла.
– А що тобi таке?
Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла.
– Що з тобою? – допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.
Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела її до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на її бiлому виду, широко відкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.
– Що тобi? Налякалася? Болить що?
Віповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.
Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.
Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…
Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи її всю дрiбними хрестами.
На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено.
– Ну, так i є… я ще тодi казав… Наїхали i забрали…
Маланка зашипiла на його.
– Де ти волочишся?
– Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали
