я не заплачу!
– Сором з своїм горем тепер панькатись! – ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи її шовкове волосся.– Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла… а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi…
– Не на всiх, не на всiх однаково! – гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.
– Як неоднаково? – навiть схопилась Орися.– Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?
– Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi…– вiдмовила, рвучи слова, Катря.
– А я чи нажилася? – спитала нервово Орися.– Туди… на муки… на страту… мiй батько пiшов… єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть… єдина моя слава i втiха; але глянь – я не плачу i не збентежу його останньої хвилини сльозою.
– Ох, правда,– мовила Катря, гамуючи сльози.– I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної… ти ще не кохалаї
– Почiм ти знаєш? – вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч.– А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!
– Твоє кохання! – нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.
– Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру,– важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.
– Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! – обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю.– Скажи менi хто? Подiлись горем – легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу – завжди на душi легшає…
– Ти пам'ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
– А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?
– Так, так!
– Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… – зупинилась вона, мiркуючи…– Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?
– Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! – Орися нетерпляче махнула рукою.– До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?
– Квiточко моя, сонечко ясне! – благала Катря.– Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!
– Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,– годилась через силу Орися.– Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi,– я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю…
