Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… – Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…
– На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний… Павлусь послухав i перестав дрижати.
– Багато було поганцiв?
– Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сестру Ганнусю взяли… – i хлопець знову став дрижати й плакати…
«Нерозумно я чиню!» – подумав Непорадний: «Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже»…
– Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!
Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.
Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…
Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.
Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.
Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…
«Далебi червiнцi!… о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином».
Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.
«Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi з’їсти…».
Знову нагадав кашу й подався туди…
Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.
Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.
Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.
– Пугу! пугу! – гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.
– Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?…
Непорадний збiг iз могили й подався до них.
– Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…
– Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?
– Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…
– Зварив,
