Хоче ділом доказати,
Що не марний самохвалець,
А митець великий справді:
Миттю схоплюється з місця,
І спинається на диби,
І танцює, як давніше,
Той гавот, танець свій славний.
Мовчки всі, пороззявлявшись,
Поглядають ведмежата,
Як вистрибує їх батько
Дивно в місячному сяйві.
5
Між родиною в печері
На спині, слабий душею,
Атта Троль лежить, задумавсь,
Лапу ссе, гарчить невпинно:
«Муммо, Муммо, чорна перло!
Я тебе в світовім морі
Уловив, і в тім же морі
Я тебе згубив ізнову!
Чи з тобою я побачусь
В сьому світі чи на тому,
Де душа твоя від шерсті
Буде вільна й просіяє?
Ох! коли б я міг іще раз
Милу мордочку лизнути,
Любу Мумму ту солодку,
Наче вимащену медом!
Щоб хоч раз мені почути
Пах, що завжди від моєї
Мумми чорної походить,
Наче пахощі від рожі!
Ох! в кайданах Мумма гине,
В теї бридкої звірини,
Що людиною зоветься —
І кричить: я пан створіння!
Смерть і пекло! Тії люди,
Ті пани ясновельможні,
З високості, гордо, пишно
Поглядають вниз на звірів,
В нас жінок, дітей хапають,
В’яжуть, мучать нас, мордують,
Ще й провадять торг поганий
Шкурою і тілом нашим!
Ще й себе вважають в праві
Отакі бридкії вчинки
Над ведмедями вчиняти,
І зовуть се людським правом!
Людське право! людське право!
Хто ж се дав вам теє право?
Не натура ж, бо вона
Не бува ненатуральна.
Людське право! хто то дав
Привілегії отії?
Вже ж не розум, бо ніколи
Не бува він нерозумним.
Люди! та невже тим ліпші
Ви од інших, що їсте ви
Все печене та варене?
Ми — їмо сировину;
А вкінці виходить скуток
Все однаковий, — не їжа
Робить славним: той славетний,
В кого вчинки й думки славні.
Чи не тим ви, люди, ліпші,
Що наука й хист ведеться
Добре вам? Але ж і ми
В тім’я довбнею не биті.
Чи нема ж собак учених?
Або коней, що рахують,
Мов купці? чи ж не чудово
Зайці в бубон вибивають?
Чи бобри не мають слави
В гідростатиці віддавна?
Хто ж то винайшов клістири
Для людей, коли не буцли?
Чи ж осли не пишуть критик?
Чи комедії не грають
Мавпи? Хто ж є кращий мімік,
Як батавія, кіт морський?
Солов’ї чи ж не співають?
