Легенда про вічне життя. Іван Франко

      Олександер Великий весь світ звоював

      І отсе в Вавілоні мов бог раював.

      А побожний аскет вік в пустині прожив

      І молитвою й постом богині служив.

      Наче сонце, що разом прогонює тьму,

      Так богиня в опівніч явилась йому.

      Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

      Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

      «Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

      Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

      «Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

      На ж тобі сей малий золотистий горіх.

      Одну нічку не спи, один день промовчи

      І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

      Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

      Дасть тобі молодим вічно жити воно».

      Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

      І готовивсь аскет на великую річ.

      Ось огонь розпалив із пахучих полін,

      І кадило в огонь щедро кидає він,

      І закони господні проходить умом,

      Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

      Та ось сумніви в серці повстали страшні:

      «Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

      Чи вертати у світ, де панує борба?

      Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

      О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!