style="font-size:15px;"> – Жілетто, я надав тобі право самій вирішувати й готовий підкоритися тобі в усьому. Ти – моя совість і моя слава. Повертайся додому, й, можливо, я буду щасливіший, ніж коли ти…
– Чи можу я розпоряджатися собою, коли ти так зі мною говориш? О ні, я тоді почуваю себе просто дитиною. Ходімо, – сказала вона, мабуть, роблячи над собою величезне зусилля. – Якщо наше кохання загине, якщо я гірко каятимуся, хіба твоя слава не буде винагородою за те, що я підкорилася твоєму бажанню? Ходімо! Я все ж таки житиму, якщо спогад про мене залишиться на твоїй палітрі.
Відчинивши двері, закохані зіткнулися з Порбусом, і той, вражений красою Жілетти, чиї очі блищали від сліз, схопив її за руку, підвів, тремтячу, до старого і сказав:
– Ось вона! Хіба вона не варта всіх шедеврів світу?
Френхофер здригнувся. Жілетта стояла перед ним у поставі простій і невинній, схожа на юну грузинку, цнотливу і злякану, яку розбійники викрали і привели до работорговця. Сором’язливий рум’янець пашів на її обличчі, вона потупила погляд, руки в неї безвільно повисли, здавалося, сили от-от покинуть її, а сльози на очах блищали наче німий докір проти насильства над її сором’язливістю. У цю мить Пуссен проклинав себе за те, що дістав цей скарб зі свого горища. Коханець витіснив у ньому художника, і тисяча сумнівів стали шарпати йому серце, коли він побачив, як помолоділи в старого очі і, за звичкою художників, Френхофер почав, так би мовити, роздягати дівчину поглядом, угадуючи всі таємниці її тіла аж до найзаповітніших. У ту мить Пуссен спізнав жорстокі ревнощі справжнього кохання.
– Жілетто, ходімо звідси! – вигукнув він.
Почувши ці слова, почувши крик молодого художника, його кохана радісно підвела погляд, побачила свого милого й кинулася йому в обійми.
– О, ти все-таки мене кохаєш! – сказала вона й залилася слізьми.
Проявивши стільки мужності, коли треба було приховати своє страждання, вона уже не знайшла в собі сили, щоб стримати радість.
– О, відпустіть її зі мною на хвилину, – сказав старий художник, – і ви порівняєте її з моєю Катрін. Я згодний на ваші умови.
У словах Френхофера все ще відчувалася любов до створеної його пензлем жінки. Видно було, що він пишається красою своєї Нуазези і наперед тішиться тріумфом, який його творіння здобуде над прегарною дівчиною з плоті й крові.
– Не відмовляйтеся від свого слова! – вигукнув Порбус, плеснувши Пуссена по плечу. – Плоди кохання недовговічні, плоди мистецтва безсмертні.
– Хіба я для нього не більше, ніж просто жінка? – сказала Жілетта, пильно подивившись на Пуссена й на Порбуса.
Вона гордо підвела голову й кинула на Френхофера палахкотючий погляд, та раптом помітила, що її коханий милується картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли він уперше сюди прийшов.
– Гаразд, я піду з вами, – сказала вона. – На мене він ніколи так не дивився.
– Діду, ти бачиш оцей кинджал? – озвався Пуссен,
