нікому не заважають.
Ми витримали десь години півтори. Після третього пива Сільві рішуче встала і попередила, що або ми лишаємося тут, разом із цим тупим чуваком на сцені та його скво, або йдемо до чеського дисидента, друга Вацлава Гавела, і тоді вона – Сільві – зобов'язується приготувати якийсь спеціальний італійський салат. Ми подивилися на скво і мовчки вийшли. Берлінське небо розгорталось у всіх своїх барвах і відтінках, повітря було густе і вологе, вулицею товклися турки і їли кебаби, запиваючи їх малокалорійною колою.
Поряд із будинком, де жив опальний чех, був маленький продуктовий магазинчик, не ті великі й мертвотні супермаркети, що нагадують скотомогильники, а приватна інтимна крамничка, всуціль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши і поштовхавшись у тісних кулінарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловік, непевного зросту і політичних поглядів, він читав, здається, Гемінґвея, і ми йому очевидно заважали.
– Скільки у вас тут речей! – несміливо говорить Сільві.
– Тисяча двісті, – саркастично відповідає чоловік.
– Нам потрібен сир і помідори, – Сільві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій.
– І пиво, – підказав я.
– Скільки? – чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав.
– Півкілограма, – сказала Сільві.
– Дванадцять штук, – відказав я.
– Беріть, – дозволив чоловік.
Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки.
– Ми до вашого сусіда-художника приїхали, – почав знову Ґашпер. – Ви його знаєте?
На обличчі продавця вперше з'явилася посмішка.
– А, – говорить, – старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві!
Він іще деякий час радісно крекче, бере у Сільві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок.
– Гарного дня, дівчинко, – каже він.
Сільві дякує і ховає карамельки до кишені джинсів. Я дістаю презерватив і простягаю мужчині. Це з Відня, кажу. Той вдруге посміхається.
Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела і робив у себе в Чехословаччині великі металеві об'єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам'ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об'єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, Руді ще деякий час лишався вдома і далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопастей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, Руді звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно і було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років після еміґрування він мав власне ательє і сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії
