як йому перегидили відпустку. І завжди винен хтось, а якщо поруч нікого нема, то винна доля. Ну, ти, мабуть, сто разів таких бачив, це не важливо.
– Мгм.
– Словом, я не витримала – розпалила ватру прямо на пляжі і спалила книжку, уявляєш? Спалила книжку – не залишила її для когось на лавочці в парку, не віднесла до букіністичного магазину, не віддала комусь, кому б вона могла і сподобатись. Це було схоже на ритуал очищення від якихось похмурих драґлів, від мимовільних вроків. Але одну сторінку я видерла і зберегла. Не те щоби я погоджувалася з написаним на цій сторінці, якраз навпаки. Не те щоби це було щось непересічне, таке, чого я ні в кого не читала або не могла би вигадати сама. Але чимось цей єдиний з усієї книжки шматок мене зачепив. Може, на тлі решти безглуздих оповідей він мені видався небуденним. Я його слово в слово пам’ятаю, там розмовляють двоє гумористів, ну, тих, що зі сцени смішать людей, чоловік і жінка, то слова жінки: «Уві сні все можливе. Ти можеш командувати армією. Літати, махаючи руками. Грати в покер з небіжчиками. Але є одна річ, котру, як мені здається, не можна зробити уві сні. Знаєш, що це таке?» Ммм, тут викидаємо клей, його автор наляпує, щоби створити ілюзію діалогу, ну, або автор цей клей нюхає, ти розумієш, ось, і далі таке: «Єдине, що не можна зробити уві сні, – це побачити сон. Якщо тобі сниться, що ти знахар, котрий лікує навіюванням, ти не зможеш здрімнути вві сні й побачити сон, що ти видатний, зі світовим іменем фахівець з колібрі. Тобі може наснитися, що ти був знахарем, котрий лікує навіюванням, а потім став видатним фахівцем з колібрі. Але тобі не може наснитися, що ти знахар, котрому сниться, що він колібрист, чи як воно правильно називається. Це про щось говорить. І це гарний спосіб перевірити, спиш ти чи ні: якщо тобі нічого не може наснитися, значить, ти спиш і бачиш сон». Тут саме цей потік тексту закінчується і зливається з якимись іншими потоками, вливається до океану слів, літер, неможливо знати, на що він перетвориться, неможливо передбачити його подальшу долю, може, комусь він видасться страшенним занудством і буде спалений, а тоді якийсь уривок оселиться епіграфом-паразитом, як нечуйвітер на дереві, в іншому тексті. Я не мала, мабуть, права карати чиюсь працю вогнем, я вчинила як інквізитор.
– Про який текст-нечуйвітер ти говориш? – запитує він, соваючи поверхнею столу порожній келих і дослухаючись більше до цього заколисливого шурхання, аніж до голосу Нумо. «Океан слів» – цей зашмуляний вислів, покликаний, як і всі буквальні вислови, закаламутити удаваною метафоричністю правду, пропливає повз нього безколірною булькою.
– Про текст, який я колись хотіла написати, – зітхає Нумо, розминаючи двома пальцями кульчик у вусі. – Є такий вік, в якому майже всі намагаються стати письменниками. Здається, що це дуже просто, бо щодня з тобою щось відбувається, і ти це переживаєш, не просто як залучений – ти цілковито утягнутий у це. Мені здавалося, що про клоунес ще ніхто не писав, і міркувала, як би мені описати це все… наприклад, день народження хлопчика – святкування відбувається в зоопарку, автодром,
