– раз, стільки квітів – два. Навіщо йому стільки квітів? Це відхилення від норми. Не можна ж так. Явно у нього не все гаразд.
Розділ 2
– О'кей, – сказав Ваня. – Де дрилять?
Афанасій посміхнувся – слово «дрилять» йому, очевидно, сподобалося.
– Над цим вікном. І над тим. Тільки над тим візьми ототуточки трохи правіше.
– Може, вам штори не потрібні, Афанасій? – запитав Ваня, струшуючи з підвіконня торішніх ос. – В антураж не впишуться. У вас так по-холостяцькому, а тут штори. Не приший кобилі хвіст.
– Дриляй давай! Базікала! Зараз я тобі хвоста пришию.
Ваня задриляв. Хата була старою. Товсті глиняні стіни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом із глиною розліталася навсібіч. Ваня мружився, намагався вберегти зіниці від небезпечних уламків, діяв майже наосліп, проте дриль входив плавно і справно, немов ложка у сметану.
– Одна дірка є, Афанасій! Можете мене поздоровити.
– Поздоровляю, – мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. – Тепер тут давай.
Ваня увійшов у раж. Друга дірка була зроблена майстерніше. Штукатурка не розліталася, хіба на підлогу посипалося трохи бежевого борошна.
– Тепер над цим вікном, – діловито мовив Афанасій.
– Тут?
– Лівіше.
– Тут?
– Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.
Ваня задриляв.
– Ж-жу-у! – обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стінки. – Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! – набрався він сміливості. – Дж… цинь! Дуж!
– Шо трапилося, Ванют?
Ваня витирав обличчя від сухого бруду. Щось не клеїлося.
– Щось не клеїться.
Він показав дриль Афанасію. Свердло було зламане.
– Зламав?
– У вас стіни якісь залізні.
– Може, проводка?
– Якби проводка, то йшли б ви вже до моєї баби з похоронкою. Не знаю.
Афоня збігав за компотом. Сіли. Випили. Задумалися.
– Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидітиме, – сказав Ваня, витираючи губи.
– Умієш?
– Плоскогубці треба.
– Десь були, – задумливо рік Афоня.
У двері постукали, й за секунду в кімнату заглянула вусата морда.
– Доброго дня, – привіталася морда. – Я вам приніс листа.
– Сергію Валентиновичу! – привітався Афанасій і взяв у вусаня якийсь продовгуватий папірець. – Руки у тебе стоять?
– А? – здивувався дядя Сергій Валентинович. – Не знаю.
– А що в тебе взагалі стоїть? – запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.
Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.
– У нас
