та прати одяг до великого ставу за Замковою горою… Коли нарешті виїздили четвертого дня, на Місюрці вже не було лундишевого каптана. Світили латаними сорочками й обидва запорожці…
II
Багаття тріскотіло, весело споживаючи сухий хмиз, у казанку сходила білою піною тетеря,[21] а неподалік похропували, пасучись, спутані коні. Запорожці безжурно потягували люльки і очікували на вечерю. До гурту мовчки підійшов Нечай і висипав із сорочки кількадесят величезних раків. Заходився натягувати шаровари.
– Дивно сіє, – озвався ієромонах, – столь крихітне плесо водяне, акі калюжа на весняному шляху, а скільки в ній тварі Божої плодиться! Благодатний се край, воістину благодатний!
– Це ще що, отче, тут у нас сила різної звірини водиться. А що вже у плавнях! А у Дніпрі! Сам от осетра руками упіймав, то троє не могли на берег виволокти. їй-бо не брешу! Конем зачіпляли, – відповів йому Васюк Зоря.
– Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентій, – а все ж пустиня. Немає тут людини, не проживає. Стогне душа православна під п'ятою римської церкви, взиває до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи свої. Проклято в обителі сій.
– Дике Поле… – дивлячись на танцюючі язики полум'я, протягнув Макогін.
– Чому проклято, отче? – не зрозумів Іван.
– Та нічого воно не проклято! – відмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так і чигають іроди. Ну нічого, ще подивимося… Вони й зараз не так вільно себе тут почувають, як раніше. Бувало, дід розповідав, табуни свої у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.
– А на біса? – обізвався Місюрка. – Щоб пани свої фільварки тут заклали і ярмо тобі на шию натягли?!
– Мені? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться!
– Магометанин єсть суть од диявола, ворога людського, – підняв палець угору Інокентій, – брань з ним має чинити всяк православний, іже архангели з бісами і тьмою брань чинять.
– А тобі, пане Місюрко, бачу, міцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Місюрку мовчазний Макогін.
– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.
– На те й вона, Січ-матінка, – вишкірився Васюк Зоря.
– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далі Макогін, – часом не гірші за братів-християн.
– Богохульствует! – отець Інокентій грізно подивився на Кіндрата.
– Це як хто бачить, – не здавався Макогін, – тільки з ними часом легше порозумітися, аніж з ляхами. Я от вісім років короні служив, за них, собак, груди підставляв, а яка за те дяка? Виписали з реєстру, і діло з кінцем. Іди, козаче, під пана… Дзуськи!
Іван насторожився.
– Ти в якому полку служив, Кіндрате? – запитав він трохи згодом.
– У Брацлавському, тобі що?
– У Брацлавському! – зрадів Богун. – Може, знаєш такого – Омелько Чорний? Він Вороновицької сотні був козак. Уже п'ять років, як до вас на Низ
