навпроти нього, здіймали свої високі гарматні форти цитаделі Кизикермень і Арслан – праворуч і ліворуч від Тавані. Пильно стерегли вони течію Дніпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поєднував зі Славутичем свої води. Розлючений десятками спустошливих нападів запорізьких козаків на Анатолійське побережжя, Румелію та Болгарію, султан наказав в понизов'ї Дніпра створити цілу низку перешкод і оборонних споруд, аби забезпечити себе від «гяурів». Кизикермень і Арслан були першими з таких перешкод. Окрім міцних залог і потужних гармат на своїх мурах, вони мали натягнуті від своїх стін до острова Тавань перегороджуючі течію Дніпра і Конки важкі залізні ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою і сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагається пройти повз них під покровом темряви. У двох місцях, неподалік від кожної з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортів націлили свої жерла турецькі гармати. Здавалось, і цілком слушно, що пройти Тавань неможливо.
Тихо, немов примари, скупчилися навколо чайки Сокольця дуби чайкових отаманів. Деякі з них піднялись на облавок, деякі залишилися на своїх човниках, приставши так, щоб бути поближче до отамана. Серед останніх був і Омелько зі своїм проводжатим. Без довгих вступів Соколець розпочав раду:
– Не схоже, щоб про нас тут було відомо, але береженого Бог береже. Тож кажіть, які в кого є міркування.
– Та, напевне, немає кращої ради, аніж дерева рубати та на ланцюги пускати, – почувся з темряви тихий, але сповнений поваги голос, в якому Богун впізнав курінного Переяславського куреня на прізвисько Непийпиво. – Так ще за Конашевича чинили-дбали, завжди виходило ладно.
– Вірно Микита мовить, – погодилися з ним ще кілька старшин.
Соколець рішуче похитав головою:
– Не годиться.
– Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разів Тавань долав.
– Глек теж по воду ходив, доки вухо не відбили, – заперечив хтось.
– Я тут сам комусь скоро відіб'ю! – трохи підвищив голос Непийпиво. – Як маєш раду, кажи! Не час зуби скалити.
Соколець підняв руку.
– Ти, Микито, козак досвідчений і отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу і я сказати своє слово.
– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.
– А слово моє таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаєш, пане Микито: хто при військовій потребі однобічно себе поводить, той стратег ні к бісу! Побивають такого.
– Тоді, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.
Соколець знову відмовився, хоча цього разу не так упевнено.
– Час втратимо, несподіваність… Ні, не потрібно їх тут зачіпати. Там і невільників обмаль, і здобичі – тьху!
Тут піднявся Омелько.
– А моя думка, шановне лицарство, –
