на політичну силу. Причому – досить авторитетну та впливу. Вчорашні вірні ленінці тепер критикували своїх колишніх соратників, наввипередки розвінчували радянську владу і займалися, серед усього іншого, активною просвітницькою роботою.
Не в останню чергу завдяки «рухівцям» люди дізнавалися про замовчувані, перебрехані та не популярні в радянські часи сторінки історії України. Виявилося, що наша історія – це суцільна «біла пляма». А головною подією цієї історії стала Переяславська Рада, де було проголошено про перехід України під російський протекторат і цим самим врятовано її від польського гніту. Власне, з того самого моменту, коли нам почали говорити, що все відбувалося не так, навіть більше того – нам відомо далеко не все, що відбувалося, Народний рух почав ставати альтернативною і досить авторитетною політичною силою. Насамперед – у західних регіонах України.
Для заводу, на якому працював Юрій Луценко, проникнення будь-якого вільнодумства виглядало ризикованою справою. Адже це був секретний завод, частина цехів якого працювала виключно на потреби всієї радянської «оборонки». До того ж робітники мали справу з золотом, що вимагало додаткової пильності й посиленої системи охорони. Тепер уявіть собі, що робітники підприємства, де кілька десятиліть поспіль заведено охороняти важливі для радянської влади секрети, раптом починають у курилках обговорювати теми, що ставлять під сумнів не лише авторитет цієї влади, а й основні принципи існування цієї держави. Таким чином, ставлення до її секретів і необхідності дотримуватись режиму, котрий дозволяє зберігати військову та державну таємницю, змінюється не на користь держави.
– Це була дуже серйозна політична школа, особливо для мене, члена партії, члена парткому заводу і сина секретаря обкому. Свої національні погляди люди висловлювали дедалі більш сміливо і в усе більш оригінальні способи. Наприклад, хтось повісив картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». На ній на задньому плані дуже багато різних знамен, і мало хто звертає увагу, що внизу є і жовто-блакитний прапор. Так там приписали: «Національне знамено було визнано ще паном Рєпіним». А поряд є знамено червоно-блакитне, і напис: «Ще одне знамено, яке має Радянська Україна». Я, звичайно, брав участь у дебатах як член парткому, але при цьому відстоював національні позиції. До речі, батько вдома і на роботі завжди говорив українською, нехай не літературною, але ж стояв на таких мовних позиціях. Словом, озираючись назад, можу впевнено сказати: на заводі я «білою вороною» не був. Мене не сприймали ні як члена парткому, ні як сина партбонзи. На мене специфічно дивились, але для «рухівців» я не був ні ворогом, ні опонентом. Тому серпневий путч 1991 року не став для мене крахом якихось ідеалів. А ось для батька він виявився справжньою катастрофою. Фактично його кинули на потопаючому кораблі вчорашні вожді та соратники. В перші дні після путчу партійні вожді всіх рівнів стрілялися. Не масово,
