є для них право голосу. Потім пропонує новий закон про Кабінет міністрів. Проводить його. Реалізує. І ти злітаєш.
– Легко думкою ширяти…
– Я попередив.
– Побачимось. Бай-бай.
– Бай, Міністре.
Він кілька секунд сидів, відкинувшись на спинку старого офісного крісла. Потім висунув шухляду, вийняв білу замшеву серветку й обережно, наче розбитий рот, протер вікно монітора. Кепські справи. Наближається буря. У такі хвилини він розумів, заради чого живе.
Знову взявся за мишку: настала пора змінити багату червону мантію на непомітну сіру. Секунда – і сивуватий, горбоносий, прямий мов дошка чоловік у мантії кольору попелу вийшов на криту галерею, де ледь чутно жебоніли фонтани. Повагом, слухаючи лопотіння води та свої кроки, пройшов у західне крило палацу. Влаштувався в холодку під різьбленим навісом, вибрав у списку ім’я нового співрозмовника.
– Привіт, Чебурашко. Є новини?
– Квіні зустрінеться з тобою.
– Приємно чути. Що вона хоче?
– Місце радника для свого нового.
– Усе?
– І Міністерство транспорту для себе.
– Вона здуріла?!
– Це її умова.
Пальці застукотіли по столу коло нижнього краю клавіатури.
– Скажи, що я згодний.
– П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».
– Дякую. Я віддячу. До зв’язку.
– До зв’язку, Міністре.
Його співрозмовник розтав у повітрі – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вічний посередник; дорого бере за свої послуги, проте досі нікого ще не «кинув». Репутація – єдине, що він має… та ще, може, віяло зв’язків і кілька жирних банківських рахунків.
Він посміхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Перед самою Асамблеєю. Маленька Квіні вступить у гру на боці фаворита, отже, до п’ятниці треба завагітніти перемогою. Тоді вона мене підтримає.
Він мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вікна. Щоденне підписання указів; полова, марнота, буденщина, а це…
Він протер очі. Ні, не привиділося. Серед купи щоденного сміття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласників… На що сподівався Канцлер – що Міністр підмахне, не дивлячись? Ні, це теж елемент чиєїсь інтриги, фрагмент захованого смертоносного механізму; у жодному разі не можна підписувати це до Асамблеї. Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!
Крізь ґрати готичного вікна пробивалося сонячне проміння. Надворі, в королівському парку, співали птахи. Він відхилився на спинку крісла: щось починало укладатися, потихеньку збігатися, потроху прояснюватися. Не можна спішити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустріч з Квіні… Податки з великих землевласників… Якщо спробувати… Може вийти цікава комбінація…
– Арсене! Зніми, нарешті, навушники!
Він кліпнув. Схема, вже майже склавшись, вислизнула піском крізь пальці.
– Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!
– Ні.
Перед очима плавали кольорові плями. Він з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальці, – жест, що означав роздратування і водночас непевність.
– Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбі, втупився в монітор і не реагуєш!
– Пробач, я не чув.
– Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!
– Я вже їв.
– Уроки зробив?
– Так.
– Перестань зазирати в монітор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.
– Ма… У мене дуже мало часу.
– З батьками за столом п’ять хвилин посидіти – немає часу?
Він завагався.
– П’ять хвилин.
– Дякую, – сухо сказала мати.
Проти нього справді грали, грали серйозно. Його агентів виціджували, вистежували, розколювали й перекупляли. Будь-яка комбінація, навіть найтаємніша, в останню мить опинялася під загрозою. А тепер ще Блазень – особа й насправді темна, як його нік. Блазень з’явився нізвідки з колосальною грошвою. Сам Блазень – фігура нікчемна, але хто стоїть за ним? Чиє замовлення? Занадто багато тих, хто хоче усунути Міністра. Швидка кар’єра привертає увагу… Його попереджали.
На кухні затишно світилася лампа, й кружляв медовий
