проблеми, вимагаючи активної політики Гетьманщини в цьому регіоні. Ця концепція ще не була надто популярною в Україні, бо вимагала від неї великого напруження сил, ресурсів та жертв. Але й вона мала свою українську традицію і зміст, не будучи чимось абсолютно чужим, – то була ідея об’єднання всіх християнських сил у даному регіоні задля повалення османської могутності і відвоювання Причорномор’я.
Але це було рівноцінне відмові від Правобережжя. Крім того, васальне становище Гетьманщини відносно Росії означало на практиці те, що війна вестиметься великою мірою за рахунок першої, яка стане тилом діючої армії (з усіма наслідками), а результатом, у разі успіху, стане зокрема значне посилення позицій Росії у Причорномор’ї (що, врешті, і сталося наприкінці XVIII століття). Недарма ж такий розвиток подій турбував запорожців (у зв’язку з побудовою росіянами у 80-х роках XVII століття Новобогородицької та Кам’янозатонської фортець).
Є підстави твердити, що гетьман Мазепа з самого початку свого правління усвідомлював усі плюси і мінуси подібної концепції, про що свідчать його роздуми про долю України у знаменитій «Думі». Але на той час Україні вже не вистачало лише власних сил, і гетьман Мазепа, вважаючи російську зверхність за найменше лихо для своєї країни, вирішив іти у руслі російської політики – принаймні поки союз із Росією був хоч чимось корисний для Гетьманщини.
Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слід розглядати зовнішньополітичну діяльність Івана Мазепи до початку Північної війни. Особливо це стосується політики гетьмана відносно сюзерена Гетьманщини – Російської держави. Є підстави твердити, що основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник для приборкання схильної до інтриг частини старшини, яка негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні інтереси. З цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів цілком здорового й навіть необхідного для будь-якого політичного діяча честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним.
Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловік), що мав на меті засвідчити пошану царівні-регентці Софії та князю Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина – до Сибіру і перемога прибічників молодого царя Петра I). Однак цей візит із потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила об’явити «заарештованим» чи навіть «страченим разом із Голіциним та Софією» – «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. Успішна
