так у лахмітті й закінчили. А великі італійці Аллеґрі Антоніо Корреджо чи Доменіко Цамплієрі, які померли з голоду! За що ж їм така гірка доля? – питає оповідач. «Мабуть, за те, що вони янголи во плоті».
Своє нестримне прагнення до свободи та творчості Шевченко міг бодай трохи вгамувати білими ночами. Тоді він брав папір та олівець і йшов милуватись красою Північної Пальміри. «Літні ночі в Петербурзі, – каже оповідач повісті «Художник», – я майже завжди проводив на вулиці або де-небудь на островах, та частіше за все на академічній набережній. Це місце особливо подобалось мені тоді, коли Нева спокійна і, немов те гігантське дзеркало, відбиває в собі в усіх деталях величний портик Рум'янцевського музею, ріг сенату й червоні штори в домі графині Лаваль». Юний митець змальовував фігури з барельєфів деяких будинків, зокрема купідонів, котрі прикрашали дім архітектора Монферрана на розі набережної Мойки й Ліхтарного провулка, часто бував і в Літньому саду. Тут він не тільки малював, але й «почав робити етюди з мистецтва віршування». Так напише Шевченко у своїй славетній «Автобіографії», підготовленій у лютому 1860 року для санкт-петербурзького часопису «Народное чтение». Щоправда, з тих численних «етюдів» перегодом вийшов друком тільки один – балада «Причинна» – перший шедевр Шевченка-поета, романтична історія кохання та смерті, яка розпочинається неймовірно красивим і експресивним образом розбурханої української природи:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма…
Якщо вірити повісті «Художник», то саме в Літньому саду 1836 року відбулась і зустріч Шевченка з вільним учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, завдяки якій юний митець перегодом дістане таку жадану волю. Отож, одного разу влітку, пізно ввечері, Іван Сошенко гуляв Літнім садом. Аж раптом він побачив, що на одній з алей якийсь обідраний парубійко років чотирнадцяти-п'ятнадцяти копіює олівцем статую Сатурна, котрий пожирає власне дитя. Досвідченим оком художника Сошенко відразу ж запримітив у рисах обличчя парубійка щось українське, а підійшовши потихеньку ближче, побачив, що його малюнок був некепський. Тоді Сошенко, торкнувши юного копіювальника за плече, спитав: «Звідкіль, земляче?» – «З Вільшаної», – пролунало у відповідь. «Як з Вільшаної! – здивувався Сошенко. – Я сам з Вільшаної…»
Насправді нічого такого не було. Схожа історія сталася не з Шевченком, а з його найближчим приятелем Василем Штернберґом. Принаймні коли Сошенко познайомився з Тарасом, той уже був аж ніяк не парубійко – йому йшов двадцять третій рік. Та й історія їхнього знайомства куди більш прозаїчна. Сам Сошенко згадував про це так: «Коли я був у «гіпсових головах» чи то, здається, уже у «фігурах» (1835—1836), разом зі мною малював брат дружини Ширяева. Від нього я й дізнався, що в його зятя служить у підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув іще у Вільшаній, під час перебування
