тільки ідеалізовані й оповиті всілякими міфологічними нашаруваннями, що скоріше нагадували історичні архетипи, ніж біографії реальних людей. Тому, розповідаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з їхніх портретів хрестоматійний глянець і познайомити читача з маловідомими фактами їхнього життя і діяльності.
Іще більш далеким від історичної правди було представлено в біографічній літературі життєвий шлях таких державних і політичних діячів, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час їхня роль в історії України викликала суперечливі оцінки, які робили з цих людей не національних героїв, а ізгоїв суспільства. Суперечки навколо них тривають і сьогодні, але навіть їхні супротивники не можуть не визнати того, що всі вони, безсумнівно, є неабиякими особистостями, які виявили чимало сили волі й мужності в найтрагічніші періоди життя країни.
Донедавна українці вкрай мало знали про своїх видатних співвітчизників, які з різних причин були змушені залишити батьківщину. Більшість із них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталінських репресій, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Україні. А тим часом саме ці люди сприяли зростанню авторитету української науки і культури далеко за межами країни. От чому в сучасній галереї видатних людей України гідне місце посідають Михайло Драгоманов і Олександр Архипенко, Серж Лифар і Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський і Микола Бердяев, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл.
Серед героїв цієї книги – не лише українці, але й представники інших національностей. Їхні імена тут не випадкові, оскільки для одних Україна була малою батьківщиною, інші тривалий час жили і працювали на українській землі вже в зрілі роки. Не можна не погодитися з російським ученим, академіком Д. Лихачовим, який стверджував, що «національні особливості зближують людей… а не вилучають їх із національного оточення інших народів, не замикають народи в собі». Тож не варто дивуватися тому, що в історичній пам'яті українського народу почесне місце завжди посідатимуть імена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Миколи Пирогова, Іллі Мечникова, Сергія Прокоф'єва і багатьох інших видатних «неукраїнців». До речі, вони були набагато мудріші за деяких своїх нащадків і ніколи не відокремлювали свою долю від української землі і того народу, серед якого жили і діяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресовані А. О. Смирновій-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не віддав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить в собі те, чого немає в іншій…» Ці слова, написані в середині XIX століття, залишаються актуальними й сьогодні.
Айвазовський Іван Костянтинович
Справжнє ім'я – Ованес Костянтинович Гайвазовський (народ. 1817 р. – пом. 1900 р.)
Видатний російський художник-мариніст і баталіст. Академік живопису, професор Академії художеств, член Амстердамської академії мистецтв. Живописець Головного морського штабу. Володар багатьох почесних нагород, серед яких золота медаль від папи Григорія XVI («Хаос», 1839р.), золота медаль на виставках у Луврі («Буря біля берегів Абхазії», 1843р.), орден Почесного легіону (1857р.). Засновник Музею старожитностей (1871 р.), художньої майстерні, картинної галереї, концертного залу у Феодосії.
Вірменська сім'я Айвазянів давно оселилася в Криму і з роками навіть прізвище предків набуло іншого звучання – Гайвазян. 17 липня 1817 р. у Феодосії з'явився на світ Ованес, якому судилося стати знаменитим художником-мариністом і нині гордістю двох держав – України і Росії. Його родина жила бідно: батько писав скарги і прохання на базарі, мати господарювала і сліпнула над вишивкою. Нестаток змусив їх віддати старшого сина Гарика купцю-вірменину для влаштування його у вірменський монастир в Італії. А молодший Ованес (по-нашому Іван) уже в 10 років працював «хлопчиком» у міській кав'ярні. Він прекрасно грав на скрипці й співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Цей «настінний живопис» помітив архітектор Кох, який подарував Ованесу перші олівці і папір, а потім показав малюнки градоначальнику О. І. Казначеєву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав підлітка з собою до Сімферополя, поселив у своєму будинку, віддав до гімназії.
1833 р. Гайвазяна було прийнято казенним пансіонером до Петербурзької академії художеств у клас М. Н. Воробйова. Підліток із легкістю переносив напівголодне існування. Він учився пильно спостерігати натуру, вгадувати її «душу і мову», передавати настрій у пейзажі. Іванові було всього 17 років, коли він до найменших деталей міг скопіювати пейзажі Сильвестра Щедріна і Клода Мореля. Заданий на другому році навчання ескіз «Зрадництво Іуди» привернув загальну увагу, і президент О. М. Оленін оголосив Гайвазовського (його прізвище знову змінили) кращим учнем, майбутньою зіркою і гордістю академії.
1835
