Але Аліна…»
«Так, Аліна заперечує, – підсумовувала Аліна, говорячи про себе в третій особі, – Аліна має сміливість вважати себе досить дорослою, щоб розважатися подібними речами!..»
«Так, Аліно, – Рада зробила паузу, бо за вікнами з новим завзяттям співала гітара, – мені більше подобається рояль!..»
Радина мама (тата в неї не було) була вчителька музики і вчителювала з давніх-давен, коли й сама ще вчилася в гімназії. Рада обрала біологію, можна сказати, з дитячих років. Не кожну дитину, яка з захопленням обриває жукові крильцята чи підбиває горобця з рогатки, можна зарахувати до категорії майбутніх біологів. Радочка ніколи не проходила байдуже повз усе, що повзало поруч, дзижчало, літало, крутилося по землі із задертими вгору лапками, що плигало їй на груди, намагаючись лизнути в носа, що безпомічно цвірінчало, випавши з гнізда. Гербарії поступалися місцем колекціям пташиних яєць, яйця – вітринам багатоколірних метеликів, метелики – збіркам жучиного світу.
Німецько-фашистська окупація Києва жахливо вплинула на підлітка Раду. Вони з мамою позбавлені були можливості вчасно виїхати, і Рада жорстоко картала себе за недостатню наполегливість. «Пішки треба було, мамо, – сказала вона суворо, краючи цим мамине серце, – повзти треба було, а вийти!..» І тільки згодом, здогадавшися, що мама зв'язана з підпільниками, Рада перестала говорити про евакуацію. її душа занурилась в мерзоту, жорстокість і звірячість, які принесли до міста окупанти, вона мусила закам'яніти, і вона закам'яніла, допомагаючи мамі продавати на базарі різні хатні речі, щоб не вмерти з голоду. Мама стала за прибиральницю до управи, їй треба було, як підслухала Рада, викрадати бланки посвідчень для працівників підпілля.
З гордо піднесеною головою йшла Рада виконувати перше мамине прохання – віднести ноти, серед яких були й інші папери. Гордо поверталася додому, почуваючи, що ненавидить загарбників з кожним днем дужче й дужче. Виконавши доручення, таке небезпечне й лоскітливо хвилююче для юної душі, Рада з піднесеною головою марширувала Києвом, голосно декламуючи:
Кавказ подо мною. Один в вышине
Стою над снегами у края стремнины;
Орел, с отдаленной поднявшись вершины,
Парит неподвижно со мной наравне!..
Тепер мама Радина знову викладала музику, носила партизанську медаль у святкові дні й мріяла написати спогади про київське підпілля. Довго вибирала час, вигадувала цілий вільний день, витягала із старовинної шкатулки з подвійним секретним дном цератовий зошит, ходила й ходила з кутка в куток, тяжко зітхала, сідала до столу й, не доторкнувшися до пера, довго сиділа нерухомо. Які ще болючі її рани! Товариші й подруги проходили перед очима, і кожне шматувало серце, так недавно це було, такі ще вони живі й кохані! Писати про підпілля – це ж оживляти друзів, боротися з ними поруч і ще раз втрачати, переживаючи з ними їхні смертні муки. Ні, нехай іншим разом, коли зарубцюються рани. І вчителька музики кінчала
