Аліса в Задзеркаллі. Льюїс Керролл

      Ця повість якось почалась

      У липні, сонця повнім,

      Неспішно оповідь плелась,

      І плив маленький човник.

      Думки мене туди несуть,

      Хоча роки велять: «Забудь!»

      Тож слухай, слухай, поки глас,

      Зловісний, невеселий,

      Ще не покликав грізно нас

      До скорбної постелі.

      Нам всім, неначе дітям тим,

      Не хочеться до сну іти.

      Надворі сніг, морозу тріск,

      Лютує хуртовина,

      А тут – веселий сміх і виск,

      І лине жар з каміна.

      Лиш казки слово забринить —

      І хуга відступає вмить.

      І хоч у розповідь сумні

      Вплітаються зітхання,

      Бо вже далеко літні дні,

      І щастя, й сподівання,

      Та горя подих не вкраде

      Цю казку, що від серця йде.