брата свого найстаршого і дали йому ім 'я – Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.
Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…
Брати
Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.
Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м'яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.
Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.
– Не гайтеся, отроки! Переріжте жили – випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м'яса! Та дивіться – не понівечіть шкури!
Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах – із перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.
Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.
– О ясноликий Хоросе-Світовиде[1], і ти, грізний Перуне, ви чуєте мене?.. Це старійшина роду русів, що з племені полян, богобоязний Тур, звертається до вас… Дякую вам, боги, за те, що вклали в мої руки силу, а в очі – далекозорість! А ще дякую за те, що наслали під мій спис і під списи моїх синів – Кия, Щека та Хорива – жадану здобич! Частина її по праву належить вам, боги, і ви одержите требу[2], як тільки ми прибудемо додому…
Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися у зворотну дорогу.
Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.
– Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордості, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м'ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдавати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика – та й мали б м'ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім'яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь!..
– Дозволь, отче, – завторували Щек і Хорив.
Старий Тур пильно глянув на синів. Тепла хвиля хлюпнула в серце. Вони стояли сумирно, ждучи батькової відповіді. Три красені – мов три тугі молоді дубки! Такі схожі – і такі неоднакові!.. Ось одесну[3] стоїть Кий – найстарший. Надія і гордість старійшини і всього роду. Як він схожий на нього, на вітця свого! Високий, ставний, широкоплечий. Засмагле рум'яне лице. Одвертий погляд голубих, як небо, очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Над високим чистим чолом – важка грива русявого волосся… Серед русів майже всі русяві й світлоокі. Недарма ж кажуть, що по-ромейськи слово «рус» чи «рос» означає червоний, рудий, світлий. Може, тому так і наша світловода Рось прозвана? І рід наш – русь!.. Та ні в кого немає такого розкішного чуба, як у Кия. Це вже від покійної матері – Білиці. Білочки, як називав він колись ласкаво свою покійну жону… Скільки ж це Києві літ? Либонь, двадцать ще й одно!.. Уже чимало! Женити хлопця пора. Та все не вибере собі дівчини. За господарством, полюванням та військовими вправами ніколи йому… Гай-гай, як біжить час! І незчувся, коли півсотні літ стукнуло. Ще трохи – та й помирати пора. Чоловіки рідко доживають до такої старості. Хіба дуже поталанить… А то все гинуть молодими: від хвороб, на полюванні, на війні…
Посередині – Щек. Він середульший… Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Зачепи – так і присне! Нікому не змовчить, навіть батькові… Зате який вдатний до співу, до музики: заспіває на Росі – луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці та на гуслях. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хоро, не пускають вінків по ріці… А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі. Та Тур знає: і зараз у його прикритих довгими віями зіницях скачуть, мов іскри, пустотливі вогники…
Потім отець переводить погляд на найменшого сина. Хорив має сімнадцять літ. У нього ще замість бороди
Хорс, Хорос, Дажбог, Даждьбог, Світовит, Світовид – так стародавні слов'яни називали сонце, якому поклонялися як богові. Від Хороса походить прикметник хороший, тобто сонячний, гарний, погідний.
Треба – жертвоприношення.
Одесну – праворуч.
