солодкавий запах конини, що варилася в казанах.
Отрок якийсь час виждав, а потім, знову пірнувши в бур'ян, навпригинці почав перебиратися від однієї купи тіл до іншої, де переможені лежали впереміш з переможцями. Часто зупинявся, заглядав у спотворені смертю та болем обличчя загиблих і поранених, але, не знайшовши того, кого шукав, переповзав далі.
Чимало часу віддав він цим пошукам. Кидався то в один бік, то в другий. Місяць допомагав йому – підбирався все вище і вище і світив усе щедріше й щедріше. Та отрок у розпачі тільки розводив руками – в яке обличчя не загляне, не той, кого він шукає! Не той…
Урешті, стомившись і зневірившись, сів на землю й охопив голову гарячими долонями.
Сидів довго, не знаючи, на що зважитись. Не перевертати ж усіх убитих, бо їх тут сотні, якщо не тисячі.
Раптом він почув стогін. Такий тихий, що міг би загубитися серед багатьох інших, якби не здався хлопцеві дуже знайомим і не пронизав серце радістю й надією.
Отрок миттю підхопився і, забувши, що треба ховатися від ворожого дозору, кинувся до чималої купи тіл, звідки линув той стогін. Швидко розтягнув убитих, що лежали зверху, і побачив немолодого вже воя у закривавленій сорочці.
– Отче! Князю! Ти? – скрикнув радісно. – Живий?.. Слава Даждьбогові й Перунові! Слава Купайлові й Велесові і всім богам – живий!.. Живий улицький князь Добромир! Живий отець мій!
– Боривою, синку, допоможи мені підвестися…
Отрок допоміг і тільки тепер, коли батько сів, з жахом побачив, що той знемагає від ран: ліва нога вище коліна пронизана списом, а в грудях стримить гуннська стріла.
– Чекай, отче! Я зараз покличу наших на допомогу! – І Боривой, приклавши долоні до рота, закрякав дикою качкою.
У відповідь теж почулося:
– Кря, кря, кря!..
– Ідуть… Дубок, Горицвіт і Всеслав, – пояснив батькові. – А біля коней залишилися мати й Цвітанка. Ото і всі, кому пощастило врятуватися… Брати мої, княжичі Богомил и Гордомисл, кажуть, загинули… Горицвіт бачив, як гунни посікли їх шаблями… Стрий[4] Пирогаст і вуй[5] Братислав полягли теж, – я знайшов їх мертвих ниньки, коли шукав тебе… Всі ліпші мужі наші наклали головами – і Хранимир, і Стоян, і Русота, і Живослав, і Рябовол… Не відаю, чи й залишився хто… Може, лиш ті, кому пощастило втекти в степ…
– Боже, боже, – прошептав розпачливо князь Добромир.
– Ми вирішили податися до полян… Та прикро нам стало при думці, що завтра гунни, коли добиватимуть наших поранених і ділитимуть здобич, знайдуть улицького князя – живого чи мертвого – і поглумляться з нього… Ось чому – хвала богам – я тут!
– Дякую, синку, – князь притягнув отрока до себе й поцілував у розпатлану голову. – Не знаю, чи й дожив би я до ранку… А тепер – маю надію…
До них підійшли три молоді вої. Міцні, стрункі. Біля поясів, у шкіряних чохлах, – короткі мечі, за спинами – щити, луки й тули зі стрілами, в руках – списи… Побачили князя, зраділи:
Стрий – дядько по батькові, батьків брат.
Вуй, вуйко – дядько по матері, материн брат.
