і пітьма,Протяжний звук, коротка тиша…
Але без них і нас нема —
І в цьому сутність наймудріша.
Хвилини радості й жури
До мене обізвались лунко.
Життя всміхається: бери
Мої найкращі подарунки.
Все забувається, минає —
І ти хоч злися чи не злись,
Виходить з моди і линяє,
Що на вустах було колись.
Сьогодні те, а завтра… після…
Зника, як полуднева тінь.
Чи хоч моя одненька пісня
Прийде до юних поколінь?
Вогонь, що нині видно всюди,
Залишить пригорщу золи…
Хай молоді все ж не забудуть,
Що ми колись таки були.
Стрічаю день квітчастий —
І хочеться в цю мить
В минуле не упасти,
Майбутнім ще пожить.
Поміж осінніх китиць
Кажу собі: зумій
У згадці не втопитись,
Спастись на шхуні мрій.
Подумати: життя – це драма,
Бо смерті ти не обійдеш:
Іди в обхід, вирулюй прямо,
Надінь сто масок і одеж,
Зміняй свій будень на неділю.
І все ж… Не віриться душі…
Тому й втішає нас надія
За крок до вічної межі.
Життя як мить,
Єдина мить,
Махне крилом —
І пролетить.
Але в цю мить,
Коротку мить
Ясніло сонце
І блакить.
Я поки серцем
Не зачах,
Нестиму їх
В своїх очах.
Бо мить – це вимір
Для життя.
А вічність? —
То для забуття.
Знов перейшли ми на зимовий час,
Це значить, що зима не за горами.
Із поля вітер обізвавсь до нас
Уже її колючими сльозами.
І пізній ранок, і короткий день —
Усе зими окреслені прикмети.
За мною слідом сірий дощ іде
І затуля фіранкою предмети.
Та я все оглядаюся назад,
Неначе хочу день вчорашній стріти,
Бажання непомітний циферблат
Ще стрілками показує на літо.
Життя годинник цокає іще,
Відлічує поквапливі години.
Він побував під снігом та дощем,
Тому у нього вже слабкі пружини.
То поспішить, то трохи відстає,
То циферблата стрілками колише,
Але в ході не вичерпав своє.
Він цокотить – і це найголовніше.
Забутий човен біля річки,
Обплетений хвощем рясним,
Весло сховавши невеличке,
Чекає паводка весни,
Щоб знов відчуть колишню силу,
Поплавать, як було давно…
І, обійнявши хвилю синю,
Піти на дно.
Згадаю тих, кого нема між нас,
Хто мав бентежну українську душу,
Отих, хто піснею озвучив час…
Про
