знаю, – чесно признався я.
– Не знаєте?
– Не знаю.
– І я не знаю, – раптом зізнався Ніколаіч. Позаду нас зупинився молоковоз. Водій засигналив. За молоковозом, я помітив, під'їжджала ще якась вантажівка. – Коля! – знову крикнув Ніколаіч.
Коля вистрибнув із машини й ліниво пішов у бік молоковоза. Підійшов, піднявся на підніжку, просунув до водія у відчинене вікно свою велику голову, щось сказав. Водій заглушив машину. Коля зіскочив на асфальт і пішов до вантажівки.
– Ось до чого я веду, Германе, – продовжив Ніколаіч, – ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склались добрі партнерські стосунки. Як ви гадаєте?
– Це було б прекрасно, – погодився я.
– Не знаю, говорила вам Ольга Михайлівна чи ні, але ми зацікавлені в придбанні вашого бізнесу. Розумієте?
– Розумію.
– Ось, це добре, що ви мене розумієте. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…
– Чому?
– Ну, розумієте, ми не встигли утрясти всі нюанси.
– Ну, ось він повернеться – утрясете.
– А коли він повернеться? – прискіпливо поглянув на мене Ніколаіч.
– Не знаю. Сподіваюся, скоро.
– А якщо не повернеться?
– Ну як це не повернеться?
– Ну, так. Якщо так складеться.
– Не говоріть дурниць, Ніколай Ніколаіч, – сказав я. – Це його бізнес, і він обов'язково повернеться. Я нічого продавати не збираюсь.
За нами вишикувалась колона машин. Ті, хто їхав назустріч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, і машини швидко від'їжджали.
– Не нервуйте, – примирливо сказав Ніколаіч. – Я розумію, що ви не станете з ходу продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів – все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом. Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?
– Обов'язково.
– Обіцяєте?
– Клянусь, – відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.
– Ну і домовились, – задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. – Коля! – крикнув він.
Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона. Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.
– Ну, що ж, – прощаючись, сказав Ніколаіч. – Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.
– Послухайте, – ніби щось згадавши, спитав я його. –
