багато пам'ятають.
– Германе, в тебе комплекси.
– У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
– Я теж не вмію плавати, – жорстко сказала Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.
– Ось так і потонеш – незакомплексованою.
– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
– Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
– Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – 3 цією заправкою?
– Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
– Ясно. І скільки будеш чекати?
– Не знаю. Літо довге.
– Знаєш, Германе, – сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
– Добре, – відповів я їй.
– Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?
– Ясно.
– Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.
Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару україну і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.
Це були дивні дні – я опинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало. Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась.
