А звали його просто Суфії.
У всіх тут паспортні імена були отакі от довгі і церемонні, але ціла країна називала одне одного повсякчас і на всіх рівнях лише одним іменем.
Суфії був широколиций, з м'якою, трохи вкрадливою ходою, трохи схожий на чорноволосого кота чи, може, на чорну смагляву рись, через свої кошлаті брови і волосся їжачком. Тонкостанний, усміхнений майже завжди, з якоюсь граційною і таємничою посмішкою, доволі приязний, він, однак, тримався довший час на відстані, аж доки ми не подружились насправді.
Скільки тобі років, як справи, туди-сюди, а ти вже трахався, а хочеш у нас?
Питання на засипку!
Щось довідаються – кінець мені назавжди з усіма закордонами (я тоді ще мав різні сподівання).
Але як відмовитись? Що сказати?
– Я тебе заведу! Підемо удвох до однієї! Ти – перший, потім я!
– Ні, ти перший, а потім я!
– У бордель? Ні, я боюсь!
– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!
Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.
Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.
Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!
Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.
Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…
Грошей у мене в Індонезії не було, нам тут зарплати не видавали, але ми могли отримувати в рахунок наших заробітків блоки цигарок і віскі.
Я не палив. Але цигарки брав.
Суфії продав мій блок «Мальборо», ми взяли з собою ще пляшку віскі і подалися в місто.
Суфії мав вільний день. Він призначив мені побачення, розповівши, як дістатися за дванадцять кілометрів з бази до міста, аби не дуже потрапляти на очі совєтським, і я, дико хвилюючись, однак, забрався на вантажівку, яка везла місцевих моряків до міста.
Машини з моряками зазвичай зупинялись у кількох визначених місцях, і за півгодини я був у призначеній мені точці, де мене зустрів Суфії.
Він усміхнувся, побачивши мене, весело, але якось хитрувато і хижувато, і мені стало трохи лячно, я навіть його трохи боявся – хто зна, що з цього буде!
Але ми, без зайвих слів, попрошкували нічним містом якимись вузенькими провулками і вуличками і вийшли потім до чудового темного ринку, освітленого тільки каганцями і свічками, із отим майже
