цього присутнім, продовжував діловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу.
Нарешті, після того як спливли вкрай напружені чверть часу після вступу в бій останніх трьох рот, на превелику радість Стефана, сурмач Шемберга голосно та чітко тричі заграв гасло до відступу. Каре, яке удари рейтарів усе ж змогли вивести із скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бік річки.
– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенів радісними нотками навіть більше, ніж цього вимагав його статус. І тієї ж миті сурмач чітко віддав належне гасло, здійнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срібло звуків, що губилися за річкою в гуркоті бойовища. І хоча гармаші і без того гасла давно стояли напоготові біля мортир із запаленими ґнотами, артилерія не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск і кинулися в бік, протилежний напрямку руху відступаючих полків Шемберга. За собою тягли кілька десятків возів з військового обозу Душинського і драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслідувати сміливці з рейтарських рот, але скоро і їх було покликано під знамена своїх ротмістрів. Бій припинився так само раптово, як і почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрічав пошарпані ворогом сотні переяславців і білоцерківців на правому березі.
– Слава захисникам отчизни і пана круля! – пафосно вигукував він. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарської честі!
У відповідь лунало мляве «слава» і «нєх жиє!», проте, якби Стефан пильніше придивився до людей у синіх жупанах, в їхніх похмурих поглядах він міг би побачити зловісні вогники – передвісники власного краху. Але Потоцький не схотів придивитися, не почув навіть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» і голосне шикання сотника, що послідувало за такими словами. Його погляд уже блукав поміж лав рейтарії, які обганяли піхоту на переправі з обох флангів, окочуючи реєстровців цілими струменями брудних бризок з-під кінських копит.
За десять кроків від рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький і Сапєга. Благодушно поглядали на жовнірів, які поверталися з несподіваного бою і салютували у відповідь на вітання шляхти.
– Що скажете? – невизначено запитав Сапєга, продовжуючи здіймати меч у військовому вітанні.
– Могло б бути гірше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у відповідь на крики жовнірів правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.
– Зажене він ще нас до чортів на роги! – буркнув Сапєга.
– Ви несправедливі до нього, ваша милість. Він, звичайно, не такий, як покійний пан Станіслав, поступається й власному батькові, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.
– Він багато в чому поступається, хіба лишень хворобливою самовпевненістю не обділений… От заради якої високої цілі ми втратили добрих чотири сотні війська?
– Якщо рахувати з пораненими, я мислю,
