куреня видно шмат води, далі – очерет, а ще далі – берег. Високий і крутий, і розлогий дуб над самісінькою кручею. Коли восени з нього сипляться жолуді, то котяться з кручі і булькають у воду, наче діти стрибають…
На мілководді біля острова стояла на одній нозі біла, як сніг, чапля, така гарна, як наче з іншого світу, де немає зла і насильства, а всі Божі створіння радуються життю і світ собою прикрашають. Витягнувши довгу, наче виточену шию, вона до чогось прислухалася, і це Тараса трохи насторожило. У прибережному вербняку голосно кувала зозуля – можливо, чапля рахувала собі літа? Та ось зозуля вмовкла раптово, ніби вичерпавши запас літ, і чапля відразу ж полетіла, неспішно махаючи білосніжними крилами і здавалося, що там, де вона пролітала, світ ставав кращим.
Тарас натягнув на себе ще вогку сорочку та штани і виліз з куреня. Був ранній ранок, Кальміус парував, туман густо набився в очерет і клубками котився над водою… Дід Видра, згорбившись, сидів біля багаття й дерев'яною ложкою з довгою ручкою помішував у казані варево. На увесь острів пахтіла каша й Тарас відчув голод. За вчорашній день ні ріски в роті не мав.
– Проснувся, козаче? – не повертаючи голови, озвався старий. – Якраз вчасно, каша умліє, тож будемо снідати.
Тарас щулячись від ранкової свіжості, підсів ближче до вогню, з насолодою вдихнув смачну пару.
– Пишногубий не почастував? – у вуса посміхнувся дід.
– Почастував, але кулями…
– Хто на що не скупий, – мовив старий.
Був він маленький, сухенький, увесь, як чапля білий-білий. І голова, і борода, і сорочка. З весни й до перших морозів ловив в Кальміусі рибу (а її там!), від роду вдався неговірким, відлюдькуватим, тож уподобав пустельний острівець на Золотій Річці і до людей рідко потикався. Але щодо рибної ловлі, то в цім ділі він був великим мастаком. «Хапає рибу, як видра», – казали про нього в слободі, тож до старого й прилипло навіки: дід Видра!
– Уночі як? Було тихо? – спитав Тарас.
– Та вроді… А твій товариш звідки?
– З того боку, – показав Тарас на протилежний берег.
– Донець, значить, – підсумував старий і по хвилі: – Уранці, ще ти на боковеньці перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Біля слободи перевозу гукали.
– Чи ж бува не за ним? – спохмурнів Тарас. – Він ледве спекався погоні, хоч кулю на прощання й відхопив. То куди ж нам тепер?
– Світ широкий і, кажуть, не без добрих людей.
– Кажуть, та тілько де вони, добрі люди? Хто підкаже?
– Не журися, знайдуться й добрі люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром віддячуватимуть.
– Ой, діду, не про себе думаю.
– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…
– Хоч ви не мучте, діду!
–
