тебе запитати, що просиш руки в моєї дочки? Га?
Тарас смикнувся, але зусиллям волі оволодів собою, тільки лице його наче закам'яніло.
– З вашої ласки, пане осавуло, із сьогоднішнього дня мовби вже старший табунник, – мовив глухо, надіваючи шапку. – Тож не відаю як вам і дякувати, – додав не без шпильки. – Як кажуть, заслужив…
– Не пащекуй! Ти хочеш, аби я за свого пастуха, бодай і старшого, рідну дочку віддав? Від серця її відірвав – на, бери!
Тарас з-під насуплених брів похмуро бликнув на осавула потемнілими очима.
– А хіба пастухи не такі люди, як і решта Божих створінь? Чи мо вони з лопуцька?
– Такі та не такі! Не смій і думати про Оксану! Яка вона тобі пара?! Як соколиха горобцеві!
– Можете мене з двору вигнати, а ображати – не об-ображайте!
– А то – що? – процідив Савка крізь зуби. – Чи погрожувати мені будеш? То враз допоможу тобі туди, звідки ти втік, повернутися. Там тобі пани ще й раді будуть. Вони своїх збіглих хлопів по всій Україні розшукують. І на Запоріжжя послів присилають: чи немає у вас, бува, наших втікачів? А ми їм: є, є, приїздіть та заберіть.
– Але ж пан осавул щойно мене запевняв, що ні в чому мені не відмовить.
– І зараз не відмовлю, а тілько про Оксану і думати не смій! Зась! Не твого польоту пташечка.
– А чийого ж?
– А це вже нам знати, – пом'якшив голос. – Ех, Тарасе, Тарасе!..
– Я вже двадцять літ як Тарас!
– Робітник ти, не спорю, добрий, надійний. Ось тільки чого ти лізеш не у свої сани? Не твоє мелеться! Узяв я тебе, сірому безрідну, панського кріпака збіглого, служив би та вислужувався, а ти… до господської дочки?.. Меткий! Куди воно годиться? Отямся, парубче! Знай цвіркун свій запічок! Проте, за твою сміливість твою ж глупість прощаю. Так і бути, я сьогодні щедрий. Проси що хочеш! Можу й вівцю дати. Навіть цілу вівцю, і ще якусь там дещицю з капшука видобуду на шинок. Годиться?
– У шинок я не ходок. З вівцями хай барани живуть, а мені…
– Оксану, значить? Губа не дура!
– Еге ж, Оксану.
– Та чи ти… здурів? Блекоти об'ївся? Чи найнявся? – осавул вже із себе вийшов. – Оксану, Оксану… Може і я чогось хочу… Наприклад, булави отаманської та… Руки короткі. І в тебе вони короткі. Ех! Бачу, ти розумний, хоч і дурний дуже! Міг би мати на почин вівцю для власного господарства, а так матимеш, – помахав перед парубком канчуком, – уторопав?
– Не хапайтеся за канчук, бо ви мені не пан, а я вам не кріпак!
– Дарма! Хоч я тобі й не пан, як ти кажеш, але ти поки що мій робітник, а не я твій. А тепер, – ляснув канчуком, – киш з мого двору! Щоб і ноги твоєї тут більше не було! Щоб і духу!.. І вдруге, коли будеш свататись, спершу очі протри, зваж хто ти і сватай паночку по своїх халявах. І не доводь… не доводь, кажу, мене до гріха!
– Бувайте, пане осавуло! А канчук заховайте, щоб він бува по вашій спині не погуляв.
– То ти мені… господареві
