умоглядними побудовами й проповіддю. Спираючись на еволюційну теорію розвитку суспільства, Золя тут стверджує віру в неминуче торжество труда й науки, в їхню здатність перетворити суспільство.
Високу громадянську мужність виявив Золя у справі Дрейфуса, яка наприкінці минулого століття сколихнула всю Францію. Капітан Дрейфус, єврей за походженням, був запідозрений у шпигунстві в генеральному штабі й засуджений військовим трибуналом до довічної каторги. Пересвідчившись із переданих йому документів, що Дрейфус невинний, Золя опублікував відкритий лист президентові республіки Фору під заголовком «Я звинувачую», де викрив реакційну вояччину і в ім’я справедливості вимагав перегляду справи. Лист викликав справжню бурю у Франції і переслідування письменника, який змушений був виїхати до Англії. З цього приводу А. П. Чехов писав: «Золя виріс на цілі три аршини, від його протестуючих листів ніби свіжим вітром повіяло, і кожен француз відчув, що, слава Богу, є ще справедливість на світі і що, коли засудять невинного, є кому заступитися».
Помер Еміль Золя 29 жовтня 1902 року в своїй паризькій квартирі від нещасного випадку – він учадів.
Запеклі нападки буржуазної критики на письменника значною мірою були нападками на натуралізм, художній напрям другої половини XIX століття, визнаним теоретиком і провідним майстром якого був Золя (адже не випадково цей напрям нерідко називали й золяїзмом). Стверджуючи своєю творчістю натуралізм у французькій літературі, Золя у 70—80-х pоках велику увагу приділяв також його теоретичному обґрунтуванню й розробці, публікував збірники теоретичних і критичних праць – «Експериментальний роман» (1880), «Натуралізм у театрі» (1881) та інші. У Золя з’являються послідовники серед молодих письменників, наприкінці 70-х pоків створюється очолювана ним «Меданська група», до якої ввійшли Гі де Мопассан, П. Алексіс, А. Сеар, Л. Еннік і К. Гюїсманс.
Натуралізм був закономірним породженням літературного процесу другої половини XIX століття, означеної незаперечним домінуванням науки в її розумовому й духовному житті та її інтенсивним впливом на інші види духовно-творчої діяльності. Не вдаючись тут до його докладної характеристики, вкажемо на ті фундаментальні риси, що конституюють його метод та художню систему. Такими рисами у феномені натуралізму виступають: а) сцієнтизм, тобто орієнтація художнього мислення на наукове, тенденція наближення завдань і функцій літератури до наукових (спостереження, вивчення і «точне» відображення життєвих явищ); б) об’єктивність, тобто зображення дійсності як такої, що нібито сама себе розгортає і себе розповідає, без самовияву автора, котрий постулюється позасуб’єктивно, як свідомість епохи;
в) світоглядний монізм, що включає людський світ у світ природи, охоплює їх єдиним поглядом і підпорядковує спільним законам, поєднання в мотиваціях зображуваного природних (фізичних, біологічних, фізіологічних тощо) і соціальних підходів та моментів;
