тератури, а й через те, що своїм існуванням вона завдячує як автору, так і головному героєві. Обидва вони були реальними людьми, а серед фахівців навіть досі не вщухають суперечки про те, хто ж доклався до створення «Оповідок барона Мюнхгаузена про його дивовижні подорожі й кампанії в Росії» більшою мірою: філолог, знавець старосвітства Рудольф Еріх Распе (1737–1794 рр.) чи барон Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен (1720–1797 рр.). Так чи інак, але книжка мала приголомшливий успіх серед сучасників і не втратила його з плином часу. Безліч авторів її наслідували, а в наші часи – неодноразово екранізували. І не дивно: зачаровує та майстерність, із якою написано, а доти, без сумніву, розказано у товаристві друзів ці дивовижні й фантастичні історії про мандрівки та пригоди, сповнені гумору та динаміки. Таке не могло залишити читачів байдужими.
Хто ж вони, ці двоє, добрі знайомі, які впродовж багатьох років підтримували дружні стосунки, а потім розсварилися через книжку, що назавжди прославила їхні імена? Уже самі долі цих чоловіків, як і долі багатьох європейців другої половини бурхливого XVIII ст., можуть стати сюжетом захопливого роману.
Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен був нащадком давнього саксонського лицарського роду. У XII ст. його далекий предок брав участь у хрестовому поході під проводом Фрідріха Барбаросси. Один із його синів утрапив до монастиря, звідки його випустили за імператорським указом. Від цього чоловіка на прізвисько Мюнхгаузен (дослівно – «монастир»), яке пізніше стало прізвищем, почалася нова родовідна гілка. На гербі всіх Мюнхгаузенів відтоді почали зображувати монаха з палицею та книгою. Серед них були вельможі, полководці, міністри, ба навіть засновник славетного Геттінґенського університету в Німеччині.
Карл Фрідріх Ієронім народився у маєтку Боденвердер недалеко від Ганновера. Коли йому виповнилося п’ятнадцять – вступив пажем на службу до знатного герцога Брауншвайг-Вольфенбюттельського Фердинанда Альбрехта II. Два роки потому син герцога як наречений принцеси Анни Леопольдівни, котрій тодішня безнащадна імператриця Росії Анна Іванівна хотіла передати владу, виїхав до Росії. Мюнхгаузенові натомість припало супроводжувати його в цій країні. Одначе сватання затягнулося на кілька років. Тим часом молодий герцог встиг узяти участь у війнах, які вела тоді Російська імперія з Туреччиною та Швецією, а юний паж, звісно, всюди слідував за ним. Лише 1739 р. відбулося весілля герцога Антона Ульріха з Анною Леопольдівною. А Мюнхгаузен, звільнений від обов’язків пажа, вступив корнетом до Брауншвайзького кірасирського полку і вже за рік став поручником та командиром першої елітної роти кірасирів.
Однак 1741 р. владу в Росії захопила Єлизавета, донька Петра I. Принца Антона Ульріха з дружиною ув’язнили у Ризькому замку. Мюнхгаузенові, за іронією долі, довелося бути стражем своїх колишніх вельможних покровителів. Його кар’єра, що так блискуче почалася, раптово стала занепадати. Попри репутацію бездоганного офіцера, наступне військове звання барон із величезними труднощами здобув лише 1750 р. Але ще задовго до цього Мюнхгаузен мав нагоду командувати почесною вартою, яка зустрічала наречену спадкоємця російського престолу – Софію- Фрідеріку Ангальт-Цербстську, майбутню імператрицю Катерину II.
У 1752 р. барон, узявши на рік відпустку від служби, повернувся до рідного Боденвердена – провінційного містечка, яке впродовж кількох століть разом з околицями належало родині Мюнхгаузенів. Однак відпустка затягнулася на кілька років, отож Карл Фрідріх Ієронім подав у Військову колегію прохання про відставку і до Росії більше не повертався.
Відтоді барон мирно провадив життя заможного землевласника – зустрічався з сусідами-поміщиками, полював у навколишніх лісах та полях, іноді подорожував до сусідніх міст – Ганновера чи Геттінґена. У своєму маєтку Мюнхгаузен звів спеціальний павільйон і оздобив його мисливськими трофеями з тією метою, щоб приймати там друзів. Уже після його смерті цю будівлю назвали павільйоном брехні. Саме там господар, природжений оповідач та імпровізатор, частував відвідувачів неймовірними історіями про свої дивовижні пригоди в Росії.
Ось як розповідав про Мюнхгаузена один із гостей його павільйону, де збиралася чимала кількість охочих послухати побрехеньки барона: «Зазвичай він розпочинав свої оповідки за склянкою пуншу після вечері, покурюючи величезну люльку з коротким мундштуком… Під час розповідей він починав чимраз бурхливіше жестикулювати, крутити на голові свою маленьку франтівську перуку, обличчя його жвавішало й розрум’янювалося, і він, зазвичай дуже правдивий чоловік, у ці хвилини майстерно доплітав свої фантазії до реальності».
Постійним слухачем барона був його близький приятель із Ганновера Рудольф Еріх Распе – один із найосвіченіших людей свого часу, який вивчав природничі науки й філологію в Геттінґені та Ляйпцігу, знавець філософії й археології, письменник та історик літератури. У ті роки Распе служив секретарем в університетській бібліотеці, видавав твори філософа Ляйбніца, написав один із перших німецьких лицарських романів «Гермін і Ґунільда».
Распе у 1767 р. став професором університету «Каролінум»,
