цей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік, – сказав Колісник, – а що наш секретар – о-о! то цяця!
– Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
– Випровадив, слава тобі Боже! – сказав Загнибіда, вертаючись. – Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! – І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.
– Ідіть, лишень, до нас, – мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловіка жінка, червона, як та наливка, що держала в руках. – Годі вам усе з панами та з панами. Чи, бач, як панами пропахалися! – додала вона, стрільнувши на Колісника своїми масляними очима.
– З вами, кумо, випити? От добра кума! – мовив Колісник, підходячи до молодиці, і опустився коло неї на лаві.
– Та воно-то кума – кума, а христосатися з кумою й нема! – укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жінка.
– Чого нема? І тепер ще можна! – мовив Колісник.
– Огледілись, як наїлись! – одказала, запишавшись, кума.
– От і опізнились! Саме тепер в смак! – виправляється жартами Колісник.
– Не в вашу дяку! – укоряє крамариха.
– З наймичками йдіть спершу христосатись! – уколола дячиха, сверкнувши злими очима.
– З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим, – додав гнилозубий чоловік.
– Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч Бога! – призро одказала його жінка.
Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.
– Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! – виправлявся він.
– Коли не ликом, то валом! – скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.
– Коли ж так, – мовив Загнибіда, – коли вони нас не приймають, – не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми – осібно. Ходімо. – І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.
– Куди ж ви? – непокійно на них зирнувши, спитала Загнибідиха.
– На просторе… Хай вам! – мовив Загнибіда.
Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.
– Куме! куме! – крикнула навздогінці крамариха і завела:
Ой, куме, куме,
Добра горілка.
– Випиймо, куме, для понеділка, – товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.
– Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип’ємо по чарочці повненько! – сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.
– Сам Бог глаголе вашими устами! – скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.
– Жінко-голубко! – мовив Загнибіда. – Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.
– Уже
