– Доброго дня тобі, Генрі.
– У кого я маю вдихнути здоровий глузд? – обережно спитав Волтер.
– Звісно, що в Метью. Ця жінка – відьма. І вона якась не така. – Очі Кіта звузилися. – Вона щось приховує.
– Відьма? – обережно перепитав Волтер.
Служниця з оберемком дров заклякла на порозі.
– Так, – кивнув головою Кіт. – Ми з Томом відразу ж розпізнали характерні ознаки.
Служниця кинула дрова у порожній кошик і поквапилася геть.
– Кіте, як для чоловіка, котрий пише п’єси, ти маєш гідне подиву почуття доречності. Вірніше, не маєш його взагалі. – Волтер перевів на Метью погляд своїх блакитних очей. – Нам кудись вийти, щоб обговорити виниклу проблему, чи то просто дурні фантазії Кіта? Якщо останнє, то краще я залишуся в теплі й доп’ю свій ель. – Двоє чоловіків уважно поглянули один на одного. Коли Метью й оком не повів і Волтер стиха вилаявся, з’явився П’єр – наче за підказкою.
– У вітальні розпалили камін, мілорде, – сказав вампір, звертаючись до Метью, – а вашим гостям подали їжу та вино. Вам не заважатимуть.
Вітальня виявилася не такою затишною, як кімната, де ми снідали, і не такою вражаючою, як велика зала. Надмір різьблених крісел, розкішних килимів та полотен у вишуканих рамах вказував на те, що головним завданням цієї кімнати було розважати поважних гостей. Над каміном висіла прекрасна картина Гольбейна – варіація на тему Святого Єроніма та його лева. Мені не доводилося бачити її раніше; не бачила я і ще одного полотна Гольбейна, яке висіло поруч: портрет Генріха VIII зі свинячими очицями, з книжкою та окулярами в руках. Він задумливо дивився мені в очі, а перед ним виднівся стіл, усипаний коштовностями. Із протилежного боку кімнати на нього пихато поглядала донька Генріха – теперішня королева Єлизавета. Їхнє жорстке протистояння аж ніяк не сприяло поліпшенню мого настрою, коли ми влаштовувалися у вітальні. Метью, схрестивши руки на грудях, прихилився до стіни біля каміна, і з голови до п’ят виглядав так само грізно, як і представники династії Тюдорів на стінах кімнати.
– Ти й досі збираєшся сказати їм правду? – пошепки спитала я його.
– Казати правду, зазвичай, набагато легше, – різко мовив Рейлі, – а між друзями – набагато доречніше.
– Не забувайся, Волтере, – застеріг його Метью, закипаючи гнівом.
– Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? – Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.
– Вона – моя дружина, – парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. – А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові – уявному чи реальному.
– Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? – уперто напосідав Волтер.
– Про те, що її кохаю, – відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного
