що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.
– Ваш батько чекає, – сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.
– Накажи принести харчі до мого помешкання – щось просте. Діана зморена й зголодніла, – сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. – Я невдовзі до нього зайду.
– Він чекає на вас обох, – зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. – Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.
– Справді, обох? – Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.
Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході – і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.
– Що він собі думає?! – різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. – Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!
– Його накази вирізняються точністю і детальністю. – Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.
– Та все нормально, Метью, – заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала – вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.
– Як цікаво, – тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.
Своїми холодними пальцями Метью взяв мене за підборіддя і повернув до себе обличчям.
– Ти вся синя, – сказав він.
– Я принесу жаровню, щоб зігріти їй ноги, і теплого вина, – пообіцяв Ален. – А потім порозпалюю каміни.
З’явився теплокровний чоловік і забрав мою мокру накидку. Метью різко обернувся туди, де, наскільки я пам’ятала, в двадцять першому сторіччі була їдальня. Я прислухалася, але нічого не почула.
Ален вибачливо похитав головою.
– Він не в найкращому гуморі.
– Схоже, що так воно і є, – сказав Метью, похнюпившись. – Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.
Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років.
