їх, застосовуючи самосвідомість, побачимо природу карт, які лежать у їхній основі. Зокрема, наше мовлення – дуже вагомий індикатор того, наскільки ми вважаємо себе проактивними.
Мовлення реактивних людей позбавляє їх будь-якої відповідальності.
«Це я. Просто я такий». Усе вже визначено. Я нічого не можу з цим вдіяти.
«Він мене до сказу доводить!» Я не винна. Моїм емоційним життям керує щось таке, що не підлягає моєму контролю.
«Я не можу цього зробити. Просто не маю часу». Мене контролює щось зовнішнє – обмежений час.
«От якби моя дружина була терплячішою». Мою ефективність обмежує чиясь поведінка.
«Я мушу це робити». Обставини чи інші люди примушують мене робити те, що я роблю. Я не належу собі й не можу обирати, як діяти.
Мовлення породжує базова парадигма детермінізму. А загальний її дух – перекладання відповідальності на когось іншого. Я не відповідаю, не маю можливості обрати реакцію.
Одного разу студент запитав у мене:
– Можна мені пропустити заняття? Я мушу поїхати на гру в теніс.
– Ти мусиш чи ти вирішив поїхати? – спитав я.
– Я справді мушу! – вигукнув він.
– А що буде, якщо ти не поїдеш?
– Ну, мене виженуть із команди.
– І як тобі це сподобається?
– Не сподобається.
– Отже, ти вирішив поїхати, бо хочеш залишитися в команді. А що станеться, якщо ти пропустиш моє заняття?
– Не знаю.
– Подумай. Які, на твою думку, імовірні природні наслідки того, що ти не прийдеш на заняття?
– Ви ж не виженете мене, правда?
– Це був би соціальний наслідок. Штучний. Якщо ти не візьмеш участі в командній грі, тебе не допустять грати. Це природно. А якщо не прийдеш на заняття, яким буде природний наслідок?
– Мабуть, я чогось не вивчу.
– Правильно. Тому ти маєш зважити обидва наслідки й прийняти рішення. Я знаю, що сам на твоєму місці обрав би теніс. Але ніколи не кажи, що ти мусиш щось зробити.
– Я обираю гру в теніс, – невпевнено відповів студент.
– І пропустиш моє заняття? – жартома примружився я.
Серйозна проблема реактивного мовлення в тому, що вона стає очікуванням, яке справджується. Люди впевнено приймають парадигму власної детермінованості й самі надають докази, які це підтверджують. Вони дедалі сильніше почуваються жертвами, які не можуть контролювати ні себе, ні своє життя, ні долю. Вони перекладають провину за своє становище на зовнішні сили – інших людей, обставини (навіть зірки).
Після одного семінару, де я виступав з доповіддю на тему проактивності, до мене підійшов чоловік і сказав:
– Стівене, мені подобається те, що ви розповідаєте. Але ж ситуації бувають різні. Візьмімо, наприклад, мій шлюб. Я дуже стурбований.
