«Роби що хочеш, мамо, тільки гроші надсилай». Ох, діти… Одні там, другі тут… А їй хоч розірвись.
Жінка прискорила кроки, бо залишила малих на ту закохану гуску Ліну. Це ж заради неї їздила до Рахелі. Вже третє місце роботи поміняла за пів-року. І чого вона з тими бабусями не мириться? Каже, вередливі дуже. Все їм не так. Узялася б краще за вивчення івриту. На пальцях не дуже порозумієшся – не хоче! Каже, стара, в голову той іврит не лізе. А до любощів не стара…
– О! – Наталка аж зупиналася. – А про Маріїного чоловіка забула. А щоб його!
Видобула з сумки сотовий телефон.
Рахель обізвалася не відразу – напевне, була в їхньому бюро черга.
– Що кумонько, не всіх клієнтів від мене зманила?
– Кумасю, ти майже вгадала. Маріїн чоловік на днях приїздить.
Потрібне місце – хоча б на прибиранні.
– Наталю, Йося скоро вижене мене з роботи. Заради кого я жертвую! Заради отієї Машки… Стримує лише моє інтелігентне виховання назвати її так, як вона того зслуговує.
Наталка добре розуміла цю жінку, в недалекому минулому – викладача університету в Україні, котра до серйозних літ зберегла неабияку красу, до неї ще й амбіції, через які, очевидно, засиділася в дівках. Звідсіля й погляди на життя. Але…
– Кумасю, не для неї, це для мене і… твоєї похресниці. Ти ж знаєш, що кожна додаткова людина у моїй квартирі – це ще трохи шекелів. А памперси знову подорожчали…
– Ох, не смикай за тонкі струни – вимогателька. Записуй.
– От спасибі, кумцю! Ми тобі цього не забудемо. На шабат чекай нас із тортиком та твоїм улюбленим «Вермутом».
З відчуттям виконаної справи опустила телефон у сумку. «Ху-у, одні проблеми. Коли б не малеча, можна було б влаштуватися на нормальну роботу… Але ж Сашуня так хотів дитину… Хотів, то тепер має аж двійко. А з іншого боку, як же інакше вона могла втримати біля себе жеребчика, молодшого аж на дев’ять років?»
Тільки-но підійшла до під’їзду будинку, як із другого поверху, де квартирувала, почула знайомий голосок. Мало не перечіплюючись за непомірно високі сходинки, помчала догори.
– Ой, горенько моє! Лінко!! Ну, товстуня безалаберна! – Аж руками сплеснула.
Її старшенька – півторарічна Настуся, сповзала по сходах, подужавши вже три східці.
– Куди ж це ти, бешкетнице, чимчикуєш? І де та закохана клімактерична дама? – Наталка підхопила малу – щасливо усміхнену, що побачила маму. – Ось я їй зараз задам! Як же вона буде нормально працювати, якщо навіть за дитиною не може вгледіти!?
У дверях зіткнулася з Ліною, завжди рожеве обличчя якої палахкотіло.
– Ой, Наточко! Я вже й на балкон, я вже й під ліжками: усі закапелки облазила… Де ж ти цю непосиду знайшла?
– Де, де! На вулиці спіймала! – сердито відказала Наталя, передаючи їй усміхнену Настю.
– Та,
