птаха – то під силу і простій людині, інша справа – порозумітися, скажімо, з гордим й жорстоким вороном; підгледів якось Трут і бесіду Петруся з лисом, котрий забіг з лісу у байрак радше з цікавості, ніж за здобиччю. Однак, коли якогось дня Петрусь приніс нишком у повітку велику рябу гадюку, яка покірливо й навіть грайливо вимальовала у повітрі тригранною головою перед дитинчам коників і зайців, батьки допетрали: тісно вже їхньому синочку у їхньому хутірці, й напучувати його, як звичайну дитину, їм не під силу. Наразі взявся брехати Батіжок, Трут цитьнув на нього, але пес, хоча й тихо, але продовжував гавкати, навіть підвивав сумовито – чи то вловив настрій хазяїна, чи то Петрусь, який виринув з мороку, знову приволік на хутір якусь звірину. «Запру у будці, псюро неслухняний, – гримнув Трут й, вибивши об халяву чобота загаслу люльку, поманив нею хлопчину. Петрусю звернуло на десятий, але виглядає старшим й не так статурою бере, як мовою, а ще очима – смарагдами з великими чорними зіницями, котрі не звужуються навіть при найбільшому сонці. Ось і зараз у їх глибині спалахували маленькі іскорки, й син першим озвався до батька геть не по-дитячому:
– Тату, не карайтеся марно. Не на горе завтрашня дорога.
Однак тривога висіла над хутором чи не до третіх півнів, аж поки Трут не запряг важкого воза паровицею добрих чалих, всадовив біля передка Мотрю й Петруся й покотив до Дніпра, де у плавнях, у затоці, оточеній трясовиною, ховав байдака з веслами.
…Мотря затремтіла від жалю, коли чоловік з сином щезли у очеретяних нетрях, від яких тягло незнищимою вільгістю, затим знесилена веремією, подибала до воза, зупиненого неподалік пологого піскуватого берега, у який згори впирався путівець, а з боку Дніпра – затока, що за кільканадцять саженів втікала у плавні. Байдак з’явився нескоро – вже й коні повитягували голови з гопалки, напханої свіжим сіном й сито пофоркували; врешті у переспіви птаства у дикому вишняку, біля якого присіла вколисати бодай трішки млосну тугу, вплелося голосне повискування давно не мащених кочетків; а ще по якомусь часі з’явився і човен, поплив до берега під очеретяною стіною. Трут зняв весла, попрохав Петруся принести бляшанку з дьогтем (синок знав, де її шукати у возі) й лише, коли змастив кочетки, взявся вантажити байдака. Затим відірвав жінку від сина, обняв її і наказав мерщій повертатися на хутір й пильнувати їх маленький рай. Ще мить – і човен з обома Трутами щез у лабіринті плавнів, ще по якомусь часі вихопився на Дніпро – попереду Петруся чекав лабіринт життя.
Не один десяток турецьких галер загинуло, намагаючись знайти у очеретяних хащах Великого Лугу острів Базавлук. Щойно завернуть з Чортомлицького Дніприща[3] у одну з численних проток у плавнях, як із захованих у очеретах запорізьких човнів козаки щедро пригощають їх гостинцями із гарматок, гаківниць, самопалів, мушкетів й булдимок; одберуть добро і зброю у постріляних турок, спалять галери, а тоді зникають
Чортомлицьке Дніприще – один з рукавів тогочасного Дніпра (не плутати з річкою Чортомлик).
