партнерів про запізнення.
Напівпритомний Шеф зарулив на стоянку біля чергової АЗС, відкинув сидіння, зняв взуття і вкрився дорожньою ковдрою, яка теж завжди була у комплекті джипу. Та розум несподівано став чинити опір такому необхідному спочинку. В вухах Шефа ще моторошно гудів мотор, перед очами спалахували вогні зустрічних машин, а розум, деякий час продовжував вирішувати нагальні питання.
Йому на мить пригадалось як, під час осіннього полювання, впевнений у всюдипрохідності свого автомобіля, потрапив у халепу. Поклавши надію на потужний двигун, два ведучі мости та широкі колеса, він звернув з ґрунтової дороги і подався степом наздоганяти дичину. Джип відважно грібся по вологій землі поки не вскочив у ледь помітний рівчачок. До рятувальної твердині залишалося не більше людського кроку, та джип не міг рушити з місця, лише безпомічно розкидав багнюку. Покриття мобільного зв’язку не було, отож покликати будь кого на допомогу не було можливим. Саме тоді шеф розкаявся, сам перед собою, що не укомплектував свою машину лопатою, чи, хоча б сокирою. Довелося відкопувати надійний транспорт за допомогою мисливського ножа. Здерши долоні до кривавих мозолів, зірвавши спину та намулявши коліна він, все-таки, визволив джипа з болотяної пастки. Після цієї пригоди лопата та сокира назавжди оселилися в багажнику позашляховика, а Шеф став з острахом поглядати у бік пересічної місцевості…
Дві години глибокого сну подарували і силу, і бадьорість, і ясність думки. Шеф прибув на перемовини вчасно і, навіть побачив можливий вихід з скрутного становища у бізнесі.
Остання гастроль
Микола Іванович не любив іти на роботу на порожній шлунок – «голодна людина багато не зробить» частенько повторював він. Отож ранок завжди починався з ситного сніданку і гарячого напою, полюбляв він, також, закусити після всього чимось смачненьким. Сьогодні, по дорозі на ферму він жував, смачно прицмокуючи, червонобоке яблуко. Відкушував жадібно, пускаючи краплю солодкого соку на підборіддя, ретельно пережовував і з насолодою ковтав, навмисно роблячи глибокий вдих, щоб під час видиху сповна відчути аромат райського плоду. Він так захопився, що не залишив звичного недоїдка: поглинув навіть насінини і їх жорсткі оболонки. Тільки після цього він з полегшенням зітхнув та прискорив крок.
Кирзові чоботи вгрузали в багнюку, яка з’явилася на дорозі після холодної осінньої зливи. Можна було піти асфальтованим шляхом, та Микола Іванович любив милуватися озиминою, яка сміливо вилазила на полі біля його стежки, з цікавістю спостерігав за птахами, переважно воронами, які гамірливо рухались у різних напрямках, інколи щастило уздріти лиса або зайця, що теж сюди навідувались за якоюсь дурницею. Ще, під час цих прогулянок він дихав, глибоко, смакуючи усі можливі пахощі, що породжували степові трави. Отож, Микола Іванович максимально заряджався оптимізмом, перед тим як поринути у черговий трудовий день.
Працював він на свинофермі,
