Ага. Був колись. Допомогла гра в футбол. Але зараз нема футболу. Зараз і занять в коледжі нема. А є натомість біль. І від нього він стає якимсь мазефакером.
«Не дозволяй собі втрачати самоконтроль».
Еге ж. Але він мусить із нею все одно побалакати, хай там хоч біль, хоч не біль.
І, як сказано в старій примовці, побалакати він з нею мусить вручну. Хтозна?
Якщо він зробить погано Ейнджі, тоді йму самому, можливо, покращає.
Джуніор натиснув кнопку дзвінка.
Ейнджі Маккейн щойно вийшла з душу. Вона накинула халат, зав’язала пояс, а вже тоді обмотала собі рушником мокру голову. «Іду!» – гукнула, спускаючись неспішно сходами на перший поверх. На обличчі її блукала посмішка. Це Френкі, вона була цілком певна, це прийшов Френкі. Нарешті все обернеться потрібним боком. Той клятий кухар (симпатичний, але все’дно падлюка) вже або залишив місто, або збирається, а батьки її у від’їзді. Склади одне до іншого – й отримаєш знак від Бога, що все обертається потрібним боком. Вони з Френкі зможуть залишити все лайно позаду і знову возз’єднатися.
Вона точно знала, як їй слід все подати: відчинити двері, а тоді розчахнути на собі халат. Просто отак, при ясному світлі суботнього дня, коли будь-який перехожий може її побачити. Спершу вона, звісно, впевниться, що там Френкі – в неї нема охоти оголитися перед місіс Вікер, якщо та подзвонила в двері, щоби вручити бандероль чи рекомендованого листа, – але до ранкової пошти ще залишається десь із півгодини.
Та ні, там Френкі. Вона була певна.
Вона відчинила двері, ледь торкнуті посмішкою губи розтягнулися в закличний вищир – либонь, не на добре, зважаючи на те, що в роті її товпилися зуби розміром з великі чиклетки[14]. Одною рукою вона трималася за вузол пояса на своєму халаті. Але так його й не потягнула. Бо в дверях виявився не Френкі. Там стояв Джуніор, до того ж на вигляд страшенно розсерджений…
Вона й раніше бачила його в такому затьмареному стані – фактично, багато разів бачила, – але ще ніколи таким злим, відтоді як у восьмому класі Джуніор зламав руку хлопцю на прізвище Дюпрі. Той малий підар з кругленькою дупкою наважився припертися на громадський баскетбольний корт і проситися до гри. Вона гадала, точно такий же грозовий вираз він мав на обличчі того вечора на парковці біля «Діппера», хоча самої її там, звісно, тоді не було, вона лише про це чула. Усі в Міллі чули про ту справу. Шеф Перкінс викликав її на бесіду, і той чортів Барбі теж там був, а потім знали вже й усі.
– Джуніор? Джуніоре, що…
Він дав їй ляпаса, і всі її думки розлетілися геть.
Він не дуже вклався у перший удар, бо стояв в одвірку, а там як слід не розмахнутися, тільки й зумів занести назад руку на півліктя. Він, може, її взагалі б не бив (не починав би з цього принаймні), аби вона не вищирила свої зуби – Господи, які зубиська, від їхнього виду його ще в початкових класах було обсипало мурашками – і якби вона не назвала його Джуніором.
Звісно,
«Chiclets» – глазурована жувальна гумка, розміром приблизно як гарбузова насінина, яку з 1906 року випускає британська компанія «Cadbury»; назва бренду походить від назви центральноамериканського дерева чикль (
