щоб прибути після сьомої, бо на той час уже розпочинався цілонічний парковочний термін, а більшість місць уздовж вулиці вільні.
– Я уникаю паралельного паркування. Я просто не вмію цього робити.
– А як щодо гаража в сусідньому кварталі? – спитав Ходжес.
Вона подивилася на нього так, немов він сказився.
– Парковка на цілу ніч там коштує шістнадцять доларів. На вулиці машину можна ставити безкоштовно.
Піт так і тримав в руці той ключ, хоча поки що не казав місіс Трелоні, що вони заберуть його з собою.
– Ви зупинилися біля «Березового Пагорба» і замовили їжу з собою для вас з матір’ю у… – він зазирнув до свого записника. – У «Багаї».
– Ні, я замовила заздалегідь. Зі свого дому на Бузковому проїзді. Вони там завжди мені раді. Я стара і цінна клієнтка. Учора ввечері це було куку сабзі для матері – це овочевий омлет зі шпинатом й кінзою – і ґейме для мене. Ґейме – це таке чудесне рагу з горошком, картоплею і грибами. Дуже легке для шлунка. – Вона поправила на собі викот. – У мене жахлива кислотна відрижка ще з підліткового віку. З таким треба звикнути жити.
– Я гадаю, ваше замовлення було… – почав Ходжес.
– І ще шоле зард на десерт, – додала вона. – Це рисовий пудинг з корицею. І шафраном. – Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. – Саме шафран і робить цю страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.
– Звучить смачно, – сказав Ходжес. – А ваше замовлення було вже в коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?
– Так.
– Одна була коробка?
– О ні, три.
– У пакеті?
– Ні, просто коробки.
– Мабуть, мусило бути нелегко – діставати все це з машини, – промовив Піт. – Три коробки з їжею, вашу сумку…
– І ключ, – вставив Ходжес. – Не забувай про це, Піте.
– Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, – додав Піт. – Від холодної їжі мало радості.
– Я бачу, до чого ви ведете, – сказала місіс Трелоні, – і я вас запевняю… – невеличка пауза, – ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… – щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на вісімнадцять дюймів[93], – і таким чином нести це було дуже легко. Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. – Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий стос коробок з «Багаї». – Бачите?
– Так, мем, бачимо, – сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.
– А щодо «якомога швидше» – ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. – Вона на
18 дюймів = 45,7 см.
