він упорскував рідину, й очі Зедки втрачали блиск.
– Будь спокійна, – говорила Вероніка, звертаючись до хворої. – Ти абсолютно нормальна, а та історія про царя, яку ти мені розповіла…
– Не забирайте в неї час. Вона більше вас не чує.
Жінка на ліжку, яка кілька хвилин тому ясно мислила й здавалася сповненою життя, тепер нерухомо дивилася в якусь точку, а з її рота витікала цівка пінястої рідини.
– Що ви зробили? – крикнула Вероніка, звертаючись до санітара.
– Виконав свій обов’язок.
Вероніка стала гукати Зедку, кричати, погрожувати поліцією, газетами, правами людини.
– Заспокойтеся. Навіть перебуваючи в психлікарні, необхідно дотримуватися правил.
Вероніка відчула, що санітар говорить серйозно, і її опанував страх. Та оскільки вона не мала чого втрачати, то кричала й кричала.
Звідти, де вона була, Зедка могла бачити палату з усіма порожніми ліжками – крім одного, там лежало її прив’язане тіло, на яке дивилася перелякана дівчина. Дівчина не знала, що в людини на ліжку біологічні функції діють відмінно, але душа літає вгорі, майже доторкаючись до стелі, перебуваючи у стані глибокого миру.
Зедка вирушила в астральну подорож, яка стала для неї цілковитою несподіванкою під час першого інсулінового шоку. Вона ні з ким на цю тему не розмовляла; вона потрапила сюди лише для того, щоб вилікуватися від депресії, й мала намір покинути це місце назавжди, як тільки дозволить стан її здоров’я. Якби вона розповіла, що її душа виходить із тіла, вони подумали б, що вона стала більш божевільною, аніж була тоді, коли потрапила до Віллєте. А вона, коли повернулася у своє тіло, заходилася читати книжки, щоб дізнатись більше про дві проблеми: інсуліновий шок і дивне відчуття польоту в повітрі.
Особливих відомостей про процедуру такого лікування вона не знайшла: уперше її застосували тисяча дев’ятсот тридцятого року, але заборонили в психіатричних лікарнях через можливість завдати непоправної шкоди пацієнту. Одного разу під час сесії інсулінових шоків астральне тіло Зедки відвідало кабінет лікаря Ігоря, саме тоді, коли він розмовляв на цю тему зі спонсорами притулку.
«Це був би злочин!» – сказав він.
«Але так лікувати дешевше й швидше! – відповів один з акціонерів. – Крім того, хто цікавиться правами божевільного? Ніхто не протестуватиме!»
Але навіть за такої ситуації деякі лікарі вважали цю процедуру ефективною й швидкою формою лікування депресії. Зедка намагалася прочитати всю доступну їй літературу, в якій ішлося про інсуліновий шок, а надто розповіді пацієнтів, які вже лікувалися в такий спосіб. Історія завжди була однакова: жахіття і ще жахіття, причому жоден не спізнав того відчуття, яке вона переживала тепер.
Вона дійшла висновку (і мала на це очевидні підстави), що не було ніякого зв’язку між інсуліном і відчуттям того, що свідомість вилітає з тіла. Радше навпаки: тенденція такого лікування була спрямована на те, щоб зменшити спроможність пацієнта
