ще декілька літ тому було звичайнісіньким ветеринаром. – В Радянському Союзі – всі щасливі! То тільки десь там, в країнах капіталу і безправ’я громадяни мешкають у контейнерах з-під сміття і не мають що в губу покласти.
– Я також вихованка дитячого будинку, – нарешті, спромоглася на відповідь чорноголова комсомолка, втупившись у руки роздавача путівок у життя – короткопалі і в ластовинні.
– Ось воно що! – вигукнув Шинків. – Ну, голубонько, не хочу вас ображати, але до цієї солідної установи вам ще треба трохи дорости.
– Хіба ж я досі не виросла? – поглянувши з-під лоба на Шинківа, буркнула випускниця медичного училища. Від роздратування її пружні щоки, які в народі порівнюють з наливними яблуками, роздулися.
Голова поблажливо всміхнувся:
– Справа не в роках: просто в таких закладах потрібні спеціалісти з особливим підходом, чулим серцем та твердим характером. Адже вихованці інтернатів – такі вразливі! Ось чому там ніколи не буває вільного місця, – пояснив він.
– А де ж мені … практикуватися? – поглянула недовірливо Чолка на дядька в елегантному костюмі.
– О-о-о, з цим ви не матимете гризоти, бо не в Америці живемо, де – купа безробітних. Можемо скерувати вас у… Середню Азію! Ви молода, і вам, мабуть, цікаво буде світу побачити! – поспішив запевнити Шинків Мар’яну і, не витримавши її важкого погляду, зірвався з місця і почав бігати від вікна до дверей свого кабінету. – Звичайно, там —…спека неймовірна, зате в затінку в людини ноги інеєм покриваються! Не подобається? – звів здивовано брови, бачучи, що відвідувачка не розділяє його захоплення. – Тоді у Великі Жиляки призначимо.
Мар’яна зовсім занепала духом.
– Що таке – Великі Жиляки? – видавила вона ледь чутно із себе.
– Нормальне радянське село в нашій області, біля Жидачева. Тамечки вам буде, як у Бога за пазухою, і ви станете медиком широкого профілю: і терапевтом, і дитячим лікарем, і акушеркою, і медсестрою на всі сорок хат! Повірте, навіть для рідної дочки я не спромігся б на краще місце, – вів далі цей мандарин[1] під облесливі посмішки своєї свити. Мар’яна пильно і по черзі вдивлялася в очі кожного з посіпак Шинківа, намагаючись розгадати, чи не криється за їхнім призначенням у село якась пастка. Нарешті, поцікавилася в роздавача посад:
– А чому там досі не було лікарки?
– Та була… – знехотя буркнув Шинків.
– Тоді куди вона ділася?
– Не подумайте, дитинко, чогось такого, – кинувся заспокоювати Мар’яну голова комісії. – То була хороша дохторка, за короткий час уже встигла сподобатися тамтешнім мешканцям, зав’язала нормальні контакти з місцевими коровами, і на вулиці до неї кожна собака виляла хвостом… Але захотілося цій лікарці повечеряти грибами, ну і… одне слово, вам там сподобається і ви, нарешті, зможете загоряти на сонці, а не за віконною шибкою і…
Шинків затнувся, збагнувши, що Чолка так потребує сонячних ванн, як немовля – зубного протезу. Але вона не звернула уваги на ляпсус керуючого. Бо була стурбована призначенням у невідому місцевість. Мар’яні годі було уявити Великі Жиляки, адже досі її нога ще не бувала в селі. Тому дівчина не знала – тішитись своїй службі за межами Львова чи сумувати? Тож тільки замекала, наче ягня. Голова ж вирішив, що Мар’яні просто важко говорити від щастя, і наклав на папір резолюцію.
Узявши в голови цей папірець, Чолка пригадала немовляток – залоскотаних на смерть, закатованих голкою, тих, хто провів дитинство у божевільні, але промовчала. Довести приклади «особливого підходу» лікарки та виховательок з притулку «Щасливе дитинство» Чолка ніколи не змогла б. Навпаки, ще її посадили б до тюрми за наклепництво. Про це неодноразово нагадувала ескулапка Турянська. То ж помсту довелося відкласти…
ПЕРША ЧАСТИНА
Страховини з будинку дитини
1
Мар’яна Чолка доводилася дочкою одній жінці, яка, покращуючи своє здоров’я у Трускавці, вскочила в гречку з громадянином Латинської Америки. Чоловік простив дружині зраду з нащадком Соколиного Ока, але брати додому плід їхнього кохання відмовився навідріз. «Я не буду годувати цього чужого пуголовка!» – стояв на своєму товариш Чолка, коли лікарі з пологового будинку, вигрібши малятко на білий світ, вмовляли його не брати гріх на душу. Але рогатий муж був невблаганним, і його дружина написала заяву-відмову від новонародженої. І Мар’яночку віддали в чужі руки, відправивши до сиротинця «Щасливе дитинство», де всіх діток стригли однаково, наче баранів…
Вихователі багатьох інтернатів заздрили колегам із цього притулку, здивовані стриманістю, статечністю та мовчазністю їхніх вихованців, і просили поділитися секретом. Але педагоги зі «Щасливого дитинства» лише хитро усміхалися або закидали щось про велике везіння.
Тож
Китайський чиновник
