будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?
– Вони працювали цілий день?
– Не знаю. Я не була вдома.
– Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?
– Можливо.
Елізабет повернулася назад.
– Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?
– Так.
– Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше – страх, смуток, ненависть. Якби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.
Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл, скрегіт лопат.
– Подай мені пляшку з умивальника, – попросив він.
– Ту, що з «Германії»?
– Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. А ту, що від Біндинга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. У цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають від зміни тиску. У квартирі вони небезпечніші від ручних гранат. Є в нас келихи?
– Тільки прості склянки.
– Прості склянки годяться для шампанського. У Парижі ми його так і пили.
– Ти був у Парижі?
– Був. На початку війни.
Елізабет принесла склянки й сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось у склянки й зашумувало.
– Скільки ти пробув у Парижі?
– Кілька тижнів.
– Там вас дуже ненавиділи?
– Не знаю. Мабуть. Я це не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав’ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.
– Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.
– Здається, так воно й є.
– Тепер ти вже не молодий?
– Молодий. Але інший.
Елізабет підняла склянку проти карбідного світла, що горіло на вулиці й тремтіло у вікні. Вона злегка й обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м’якими тінями. «Їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, – промайнуло в нього. – Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпими спалахами бажання в крові й дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості й безнадії. Більше ні! Усе це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, підкоритися законам, про які вчора ще нічого не знала».
– Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі, – сказала Елізабет.
– Шкода, що тепер війна й ми не можемо
