на бал до королеви!
Це станеться аж за три дні… А сьогодні Вея розшивала сукню і мріяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.
Вона не помітила, як довга волосина впала з голови і вплелась у візерунок ще однією звивистою доріжкою.
Дощ пройшов позавчора, але в лісі ще пахла вологою чорна від тіней земля. Мовчали птахи, тільки іноді в густих верхівках озивалася зозуля.
Лаолант м’яко ступав по чорній землі, вдивляючись, вслухаючись у звуки лісу. Стріла напоготові, білопера, його улюбленого кольору.
Не знав тоді Лаолант, ким обернеться білий колір у його долі.
Передчуття бриніло в грудях, золотисті тіні ковзали по молодому обличчю відважного мисливця.
Передчуття спіймало ціль. Великий олень із гіллястими рогами і такими розумними очима, що рука здригнулась, і стріла влетіла в дерево, затріпотіла.
Біле оперення вмить офарбилось чорним. Лаолант зітхнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землі ногою, вибив вогонь, і вітром пронісся повз мисливця. Лише із золотої корони, яка лежала на рогах, упали на траву золотаві жаринки.
Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, він підійшов до того місця, звідки вирвалося полум’я.
На землі лежала червоняста квітка, схожа на щербате серце. Свіжа, наче щойно зірвана.
Лаолант підняв квітку, від духмяну закрутилося в голові, і живе серце стиснув холод.
II
Діти дійшли до першої бухти. Митько побіг уперед, щоб раніше за всіх видертися на найвищий камінь.
– А до корпусу? – полишивши історію, лукаво нагадав вожатий. – Нас і так довго немає.
Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
– Погуляймо трішки довше, – заканючила Анжела.
– І послухаємо, – в голосі Христини відчувався мед лестощів.
Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря… Хизуватися перед малечею було просто, а от здійснити задумане значно складніше. Чи то він раніше за всіх почав дорослішати, що став таким розважливим?..
Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
– Не звалися! – гукнула Анжела і побігла до товариша.
– Без тебе – ніколи! – Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння.
І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила неправду.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой
