могла дихати, думки плуталися, шкіра свербіла – тож я встала та попрямувала до крамниці на розі Титчфілд-стрит, придбала чотири бляшанки джину з тоніком, потім повернулася до вподобаного місця в парку. Відкрила першу бляшанку й поспіхом випила, потім відкрила другу. Повернулася спиною до стежини, щоб не бачити ані бігунів, ані матусь із візочками, ані туристів, бо, якщо я їх не бачу, мені, мов дитині, здається, що й вони не бачать мене. Я ще раз набираю номер власної голосової пошти.
– Рейчел, це Анна. – Тривала пауза. – Мені потрібно з тобою поговорити щодо телефонних дзвінків. – Чергова пауза – вона розмовляє зі мною та робить ще щось, кілька справ водночас, як зазвичай роблять заклопотані дружини та матусі: щось прибирають, завантажують пральну машинку. – Послухай, я розумію, що в тебе важкі часи, – продовжує вона, ніби не має жодного відношення до того болю, що мені завдала, – але не можна постійно телефонувати нам ночами. – У неї дратівливий, різкий тон. – Погано, коли ти будиш нас своїми дзвінками, але ж ти не даєш також спати Еві – це взагалі неприпустимо. Нам насилу вдається знову її прикачати. – «Нам насилу вдається знову її вкачати». Ми. Нас. Наша маленька родина. З власними проблемами та заведеним порядком. Клята стерво. Вона зозуля, яка відклала своє яйце в моє гніздечко. Вона відібрала в мене все. Вона все захапала, а тепер телефонує мені й звинувачує в тому, що мої страждання їй незручні?
Я закінчила другу бляшанку й почала третю. Блаженний приплив алкоголю лише на кілька хвилин прискорює кровообіг, а потім мене нудить. Я надто швидко напиваюся, навіть для мене це швидко, треба зупинити коней; якщо я не уповільнюся – трапиться щось жахливе. Я зроблю дещо, про що дуже шкодуватиму. Зателефоную їй у відповідь, скажу, що на неї мені плювати, як плювати на її родину, плювати на її дитину, хоч би вона міцно спала цілу ніч до кінця свого життя. Я збиралася скористатися тією самою фразою, що він колись написав їй – «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді» – він і мені те саме віщував, коли ми вперше залишилися разом; він написав мені про це в листі, проголошуючи про свою невмирущу пристрасть. Це навіть не його слова: він поцупив їх у Генрі Міллера. Усе, що вона має, – усе було у вжитку. Мені кортить знати, як вона почувається. Кортить зателефонувати їй та запитати: «Тож як воно, Анно, мешкати в моєму будинку, в оточенні меблів, які я купувала, спати в ліжку, яке я кілька років ділила з чоловіком, годувати дитину за столом, де ми з ним трахалися?»
Я й досі дивуюся, що вони вирішили там залишитися, мешкати в тому самому будинку, в моєму будинку. Я вухам не повірила, коли він мені це повідомив. Я любила свій дім. Саме я наполягла на тому, щоб ми його купили, попри місце його розташування. Мені подобалося мешкати біля залізничних колій, мені подобалося спостерігати за потягами, зазнавати втіхи від стукоту коліс – це не скрип міських експресів, а грохот старомодних вагонів. Том запевняв, що так не триватиме довічно, зрештою, модернізують всю лінію, тож повз зі свистом проноситимуться швидкі потяги, але я не вірила, що таке трапиться
