комп’ютер, – видаляю історію пошуків, незважаючи на те що саме шукала. Знаю, що у Скотта власні способи дізнатися, чим я займалася, оскільки він технічно підкований, але це займає певний час, тож найчастіше він не завдає собі клопоту.
Хай там як, я забула. І наступного дня ми посварилися. До кулаків дійшло. Він волів знати, хто такий Креґ, як давно ми зустрічаємося, де познайомилися, що він вміє такого, чого не вміє він, Скотт. Я мала дурість розповісти, що це мій приятель із минулого, і це лише погіршило становище. Камаль запитав мене, чи боюся я Скотта, і я не на жарт розлютилася.
– Він мій чоловік! – різко відповіла я. – Звичайно ж, я його не боюся.
Камаль виглядав шокованим. Насправді я й сама здивувалася. Я навіть не передбачувала міць власного гніву, глибину почуттів, з якими кинулася захищати Скотта. Для мене це також виявилося сюрпризом.
– На жаль, Меґан, багато жінок бояться власних чоловіків. – Я намагалася заперечити, але він здійняв руку, щоб я не переривала. – Поведінка, яку ти описуєш, – читання твоєї електронної пошти, перевірка історій пошуку в Інтернеті – ти все описуєш так, ніби це речі буденні, ніби це є нормальним. То не так, Меґан. Ненормально настільки втручатися в особистий простір іншої людини. Це те, що нерідко називають формою емоційного насильства.
Тоді я засміялася, бо це надто мелодраматично прозвучало.
– Це не насильство, – заперечила я. – Яке ж це насильство, якщо людина не проти. А я не проти. Не заперечую.
Він тоді доволі сумно посміхнувся.
– А тобі на думку не спадало, що ти маєш заперечувати? – поцікавився він.
Я знизала плечима.
– Можливо, і варто було б, проте факт залишається фактом – я не проти. Він ревнивий, він справжній власник. Такий він уже є. Через це я не припиняю його кохати, а через деякі дрібниці не варто і сперечатися. Зазвичай я дуже обережна. «Замітаю сліди», тож зазвичай то не є проблемою.
Він майже непомітно похитав головою.
– Не думала, що ти станеш мене засуджувати, – промовила я.
Після сеансу я спитала його, чи не бажає він зі мною випити по келиху чогось. Він відмовився, він не міг, подібне неприпустимо. Тож я простежила за ним до дому. Він мешкає у квартирі трохи далі від кабінету, де приймає пацієнтів. Я постукала у двері, а коли він відчинив, запитала:
– А так припустимо? – обхопила його за шию, встала навшпиньки та поцілувала в губи.
– Меґан, – відповів він своїм оксамитовим голосом. – Припини. Я не можу. Припини.
То було так вишукано: такий натиск та напруження, бажання та стримування. Не хотіла, щоб це відчуття зникало, мені конче потрібно було за нього вчепитися.
Я прокинулася рано-вранці, у голові паморочилося від безлічі історій. Тут я не в змозі брехати, коли лежала сама, без сну, в голові прокручувала всі ті можливості, якими б могла скористатися, якби захотіла, тож я встала, вдяглася, пішла на прогулянку.
