на мене – обличчя спантеличені.
Мeґан
Середа, 16 травня 2012 року
Я чую, як наближається потяг; його ритм мені відомий напам’ять. Він прискорюється, коли рушає з вокзалу Норткот, а потім, коли торохтить до рогу й починає уповільнюватися, уже не торохтить, а гуркотить; опісля іноді пронизливо скриплять гальма, коли потяг спиняється на сигнал семафора за сотню метрів від будинку. Моя кава холоне на столі, але мені приємно, тепло, тому через лінощі не переймаюся тим, щоб підвестися та зробити собі ще одну чашку.
Трапляється, що я навіть не дивлюся на потяги, що проносяться повз, а лише слухаю. Коли сиджу вдома вранці із заплющеними очима, спекотне сонце забарвлює в помаранчевий колір мої повіки, я можу бути будь-де. Чи то на півночі Іспанії, на пляжі; чи то в Італії, в національному парку Чинкве-Терре – «П’ять земель», поряд зі всіма цими гарненькими кольоровими будиночками та потягами, що возять туристів. Чи то повернутися в Голкгем, де пронизливо кричать чайки прямо на вуха, на язиці сіль, а невидимий потяг труситься іржавою колією десь за кілометр.
Сьогодні потяг не зупиняється, а повільно котиться повз. Чую стукіт коліс, майже бачу, як потяг хитається. Обличчя пасажирів роздивитися не можу, але знаю, що це мешканці передмістя, які щодня прямують до Юстона, щоб сісти за робочі столи, проте в мене жива уява: мрію про екзотичні подорожі, про пригоди, що очікують наприкінці шляху. Думками я постійно подорожую до Голкгема. Так дивно, що я досі згадую це місце, такими ранками, з такою любов’ю, але згадую. Вітер, що гуляє в траві, величезне сіро-блакитне небо над дюнами, занедбаний будинок, де водяться миші. Будинок сповнений свічок, бруду та музики. Тепер він для мене немов мрія.
Я відчуваю, як прискорено калатає серце.
Чую його кроки на сходах, він кличе мене.
– Меґ, бажаєш ще кави?
Чари знято, я прокидаюся.
Мені прохолодно через вітерець, але завдяки горілці, яку я плеснула на два пальці у мартіні, зігрілася. Сиджу на веранді, очікую на повернення Скотта. Я збираюся переконати його запросити мене на вечерю до італійського ресторану на Кінґлі-роуд. Ми вже казна-скільки нікуди не ходили.
Сьогодні я майже весь день байдикувала. Я мала розібратися із заявою на вступ на курс «Тканини та матеріали» до Центрального коледжу мистецтва та дизайну імені святого Мартина. І вже почала її писати внизу на кухні, коли почула жіночий крик. Вона так страшенно волала, що мені здалося: когось убивають. Я вибігла надвір, проте нічого не побачила.
Але й досі її чула, то було огидно, її крик пронизував, голос різкий, сповнений відчаю.
– Що ви робите? Що ви з нею робите? Віддай її мені, віддай її мені. – І вона продовжувала волати, хоча, напевно, це тривало лише кілька секунд.
Я помчала нагору, вибігла на веранду, щоб роздивитися крізь дерева: біля паркану –
