style="font-size:15px;"> – Гей, гляньте! – раптом приглушено промовив Едмунд. У квітучій долині, куди вони саме спускалися, сиділо під деревом шестеро чи семеро озброєних чолов’яг, досить-таки лютих з виду.
– Не кажіть їм, хто ми такі, – перестеріг Каспіан.
– Може, нам ще й помолитися? – грізно пропищав Рипічип з висоти свого становища.
– Мені спало на думку, – продовжував Каспіан, – що тут, певна річ, давно не отримували жодних звісток із Нарнії і могли, чого доброго, забути, що острови належать їй. Коли це так, то королями тут краще не рекомендуватися.
– Нас мало, та з нами наші шпаги! – войовниче нагадав Рипічип.
– Так-то воно так, – сказав Каспіан, окинувши оком свій загін. – І все ж, якщо трапиться, що всі три острови треба виборювати заново, то я вважав би за ліпше повернутися сюди з численнішим військом.
Тим часом вони вже наблизилися до незнайомців, один із яких – довгов’язий чорнявий здоровань – вигукнув могутнім басом:
– Доброго ранку всім вам!
– І вам усім доброго ранку, – відповів Каспіан. – Скажіть, Самотніми островами все ще править губернатор чи, може, уже хто-небудь інший?
– Звісно, губернатор, хто ж ще, – відгукнувся здоровань. – Його мудрійшість Бельмес, власною персоною.
– А чи це не його палац прикрашає собою Вузьку Гавань? – запитав Едмунд з увічливості.
– Та ви, я бачу, нетутешні… – прищурився здоровань. – У такому випадку… чи не бажаєте ви сісти й випити з нами за знайомство?
Каспіан ґречно подякував, хоча йому та його супутникам новий знайомий чомусь не припав до вподоби. Вони сіли на землю, проте ледве встигли піднести до губ кубки, як чорнявий кивнув своїм дружкам, і всі п’ятеро гостей миттю опинилися в їхніх дужих лабетах. Вони спробували чинити опір, та сили були занадто нерівні, й незабаром їх обеззброїли, а руки скрутили за спиною. Тільки Рипічип ще борсався в руках свого супротивника, норовлячи гризнути того якнайболючіше.
– Обережніше з цією звірюкою, Дзявкінсе! – крикнув ватажок. – Дивись, не зіпсуй товар. Здається мені, ми зможемо продати його дорожче за інших.
– Руки геть від мене, нікчемний боягузе! – обурено пискнув Рипічип. – Ззаду нападати безчесно!
– Ти ба! – здивувався работорговець (то чорнявий саме ним і був). – Він ще й розмовляти вміє! Бодай я буду клятий, якщо віддам його менше, ніж за двісті півмісяців! (Остраханський півмісяць, ходова монета цих країв, дорівнювала за тодішнім курсом приблизно третині англійського фунта стерлінга.)
– То ось хто ти такий, – сказав Каспіан. – Работорговець і викрадач дітей… Що ж, можеш собою хизуватися, негіднику.
– Добре, хай так, – перебив вожак. – Тільки не треба мене виховувати. Деякі речі треба сприймати простіше. Я це роблю не заради власної втіхи. Кожен заробляє на хліб, як може.
– Куди ви нас збираєтеся везти? – запитала
