сріблом уздовж усього фальшборту. Однією ногою на сходнях, перекинених на палубу, стояв сивий-сивий старий чоловік. З-під порфірної мантії виглядала срібляста кольчуга. Чоло його охоплював золотий обруч. Майже до пояса спадала сива, мов руно, борода. Старий тримався рівно, однією рукою спираючись на плече пишно вбраного вельможі, значно молодшого та більш ставного за нього. Та як не намагався той старий триматися, якщо придивитися, одразу ж було видко, що насправді він був таким немічним та недужим, що, здавалося, легкий подих вітерця здмухне його з пристані, наче осіннє листячко; а в очах у нього стояли сльози.
Король повернувся обличчям до проводу, мабуть, хотів був звернутися до них із прощальним словом, та тієї ж миті коло нього з’явилося таке собі крісло на колесах, яке тягнув за собою гладенький віслючок, на зріст не вищий за мисливського собаку – із таким полюють на диких качок, а в тому кріслі гніздився маленький гладенький чолов’яга у вбранні, що пишністю не поступалося королівському. Сидячи посеред купи подушечок, він через свій маленький зріст та неабияку опасистість нагадував тюк поміж хутра, шовку та оксамиту. То був гном. На вигляд він був того ж віку, що й король, проте зберіг юнацьку жвавість, безпосередність і допитливий погляд. Капелюха він не вдягав, хоч і був голомозим, тому на сонці його непокрита блискуча голова скидалася на більярдну кулю, хіба що для велетенського більярду.
А ще далі півколом юрмилися ті, кого Джил одразу ж подумки прозвала придворними. І було чому. Від їхніх строкатих одеж та обладунків в очах рябіло так, ніби ви дивитесь на квітучу клумбу. Можна було зрозуміти, чому Джил аж рота роззявила. Проте рота вона роззявила не від захвату барвистим вбранням, а з великого подиву на тих, хто був вдягнений у те вбрання. Їх навіть «людьми» не можна було назвати. Власне, людей у тому натовпі якщо й було, то хіба що одна персона із шести. А от інших справді важко було визнати людьми в людському розумінні цього слова. То були істоти, яких у нашому світі взагалі не зустрінеш. А були там фавни, сатири, кентаври (їх Джил спромоглася впізнати, бо колись бачила на малюнках), а також гноми. Крім того, вона впізнала й деяких звірят: ведмедів, борсуків, кротів, леопардів, мишей, а також декого з птаства. Але всі звірята, навіть знайомі з книжок чи бачені в зоопарку, дуже відрізнялися від своїх родичів, яких можна зустріти в Англії. Деякі, що одразу впадали в очі, відрізнялися від своїх англійських родичів щонайменше зростом. Узяти хоча б мишей: на зріст вони були з англійського собацюру, а от стояли – тільки уявіть собі! – на задніх лапках. Та найдивовижнішим було інше: на всіх без винятку мордах – чи краще казати вже «обличчях»? – було наче написано, що ці тварини вміють мислити та розмовляти не гірше за нас із вами.
– Оце так-так! – подумки охнула Джил. – Чого тільки у світі не буває! – Та одразу ж додала: – Але кортіло б мені знати завчасно: вони добрі чи злі? – Бо серед натовпу вона раптом помітила двох чи трьох велетнів і якихось невідомих тварин. І тільки тепер вона згадала про Асланове доручення. За
