схопилася.
– Свати?
– Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати і сватам показувати.
Засмутилась весела й досі безжурна Анничка, печаллю дівочою запечалилась, тихо-тихо заспівала:
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав’язали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Співали тоді так усі дівчата на Русі, яких віддавали за нелюбів:
Чи не було річеньки утопитися,
Чи не було кращого полюбитися?
Були річки – повсихали,
Були кращі – повмирали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
– Отакої! – не йняла віри матінка і з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася. – Її заміж за короля віддають, а вона… побивається!
– Що з того, що за короля, як за нелюба?
– Королі беруть дівчат не для любові, а щоб королевами їх зробити. Радій, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стає…
Над Києвом опускалося тихе осяйне надвечір’я, і в промінні сонця, що сідало десь за Дніпром, золотом спалахнули бані церков і соборів.
Анничка того вечора стрибала, як кізонька, і волосся на її голівці відливало золотом.
– Моя ти златовласка… – посміхаючись шепотіла мати.
А дочка безтурботно наспівувала:
О ля-ля, о ля-ля,
Видають за короля.
Стану йому любкою,
Любкою-голубкою…
О ля-ля, о ля-ля,
Заміж йду за короля,
Королевою стану сама —
Хоч би не зійти з ума!
А тоді зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матері і ніяк не могла заспокоїтись. А мати Ірина, втішаючи дочку, ласкаво казала:
– Така твоя доля, доню моя, королевою маєш стати. – І чомусь плакала, але сльози її були світлими – як кришталь…
Анничка то плакала, то крізь сльози посміхалася, співала ніби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:
«Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?»
«Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!»
«Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш!»
«Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю!..»
І не було в неї коханого, а їй здавалося, що був.
Був, був… І присягався «бути моїм чоловіком, а я – його дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) – не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочки – відомо: в ім’я зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадуть – часом і за старого князя з чужоземелля, і – живи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.
А там… Злюбиться. А не злюбиться – і так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби.
